Чекав чогось від когось довгими роками,
Не йшов, не падав, не вставав і не боровся,
Лиш цілував в молитвах грішними вустами
Лице іконочки, потріскане від сонця.
Сидів в іржавій клітці і чекав на спокій,
Любов чекав безмежну, пристрасть, щастя, долю,
А чай заварював гіркий, душі самотній,
Не випускаючи її в політ на волю.
В житті безмежно все надіявся та вірив,
Що сонця промінь ніжний душу відігріє,
Бо раз Господь Всевишній Сам шляхи відміряв,
Ніхто вже долю ту обрізати не сміє!
Безмовних янголів обтяжував гріхами,
Топив нещадно у вині думки та мрії
І на світанку, грішний, босими ногами,
Навколо церкви хороводив щонеділі.
В хандрі, із білих крил, нервово пір`я смикав,
Та фарбував, безглуздо, в чорно-сірий колір…
Було в душі погано - Бога завжди кликав,
А попускало трохи…Гріх життя з історій.
Чекав кого? Чому не жив? До чого прагнув?
Несе кленовий лист життя, безжальний вітер,
Тримає келихи Діоніс, хмільний Бахус,
Де в клітці втратив вже піввіку, й не помітив.
