Ти знаєш, з натовпу я вже не виділяюсь
Зникаю в ницій пустоті...
Я миті всі у пам'яті програю
На радість злій твоїй душі
Відзначу усмішки колишні
Так мріяв, щирі щоб були
Тепер всі радять мені тишу
Я ж хочу спокою тобі
І за вікном остання Осінь
Плекає холодом заспраглих
Ти ж нічиєю є ще досі
Все пишеш нескінченну сагу
Завітрені вуста не гріють
Чиїсь, далекі вже, вуста
Слова заніжені не діють
Опісля, впевнений, кінця
Ти миттю здавлена в просторах
В багатих пожитках родин
До тебе ближче нині море
А я з низин і до вершин
Ввійду в столицю не рабом
Не служкою, як ти є нині
І за моїм, колись, вікном
Побачиш справжню ти родину
Без зайвих слів вже про минуле
Про те, що не забуду я
Бажатиму щоби відчула
Востаннє вічне почуття
І ніч, і день, і всі хвилини
Ти згадуй наші всі розмови
Про те, як мріяли дитину
Про кожне-кожне в щасті слово...
Зникають почуття в продажних
Купують їх за мідяки
Іржавіють їх "душі-баржі"
Стають сміттям столичні дні
Забутими словами риють
Щось в пам'яті своїй брудній
Без тебе поки ще не вмію
Та я навчусь, мій Водолій...
Чужими фразами лікуюсь
Зникаю в музиці без слів
І прийде час, і я відчую
Що вже позбувся почуттів
Закрив від тебе на засов
Все те, чим ти користувалась
Думками повторюся знов
Щоб наші дні ти ще згадала
Замало слів, думок багато
Брехливим лярвам мало дій
Щоб виправдати свої грати
І мізер потягу до мрій
Ці кроки крихітні до волі
До болю від обіймів справжніх
Можливі лиш без тих, хто Долю
Міняв на гріш, себе продавши...
Я тебе ніколи не забуду
Буду бавити в душі тобою
Я про тебе скажу людям
Як про ту, що жила грою
