Іноді я бачу її. Коли хтось промовляє до неї
Вона тихо зринає з туманної води
прохолодного озера, що носить у грудях.
Тоді її очі прибирають віддтінку розуміння
всього на секунду, достатню для відповіді.
А далі, вона знову занурююється у свої глибини
і рухається автоматично і неусвідомлено, як
лялька, що втекла і не впевнена, що робити
із свободою.
Іноді вона раптово спиняється біля вітрин, така ж
скляна, як і вони. І вдивляється в прозорість власних
загострених рис і ламаних ліній.
Здається, вона втратила можливість відчувати рими і ритми.
І тепер просто безцільно бродить в пошуках того
втраченого, чого раніше і не мала.
Відчуває ностальгію за тим, чого ніколи не переживала,
Не бачила, не знала і не могла зрозуміти, а тепер
сумнівається, чи жалувати за цим, чи радіти.
А іноді вона видається володаркою озера
Німою Німуе, яка ховає в собі всі мечі королівства
і залізом своєї крові напуває кожного Ланцелота,
що прийде до неї. Але мовчить і сонно-відсторонена
Йде завченими маршрутами.
Іноді я бачу її. Але з плином часу все рідше і рідше.
Може, вона тане, щоразу, як на неї хтось кидає погляд?
Може, залишає за собою слід, як равлик?
Може, розсіюється у повітря від власної неуважності?
Знати б відповідь. А ще краще - не знати б.
