|
Осіння пора…. Немов човни в морі, по небу пливли наввипередки сірі, білі й темно сині хмари. Одні пливли швидко, інші на якусь мить зависали,
тулилися одна до одної, згодом знову розсівалися, пливли далі. Інколи поміж хмар просвічується небо синь, а часом немов через сито, проб’ється сонячне проміння. А бо ж вишкіриться сонце і вже на землі все звеселиться.
Невелике селище розділене залізничним полотном потопало в зелені. По один бік більше хатин і садків, по інший, в напрямку заходу, тягнулася стрічкою річка Лопань. Тут більше місця займала долина з високими, шовковистими травами, а вздовж річки густо зеленіли кущі шипшини. Які весною, всі квітучі, наче гірляндою прикрашали її. А ближче до хат, росли старі високі тополі, охороняли річку від населення. Вздовж долини, на пагорбу зеленів величезний листяний ліс.
Погода мінливою та люди раділи, що нарешті пішли дощі. Неврожайне літо, посушливе, спекотне з суховійними вітрами.
Біля убогої старенької хати, покритою соломою о очеретом, вимащеною глиною, побіленою вапном, росла висока, крислата черешня. З неї тихенько, один за одним злітали листочки, деякі зовсім пожовклі, а деякі ледь - ледь почервонілі. Після дощу, що напередодні пройшов, зелені листки на черешні мокрі, сонячне проміння посилало до них поцілунки й вони виблискували, раділи, хоч маленькому та все ж теплу. Та раптово проміння зникало за похмурими хмарами, зривався вітер й не жаліючи, шарпав листя, намагаючись зірвати його й кинути до землі. Після дощу холодно й сиро, погода навівала сум… За черешнею тягнувся невеликий садок. Деякі дерева були насаджені предками, а деякі посадили батьки й діти разом. В сім`ї, як народиться дитя так і садили яблуньку чи вишню, чи грушку. Навесні справжній рай, як йдеш стежкою, по один бік в ряд цвітуть, як наречені, молоді вишні, а по інший бік крислаті старі й молоденькі яблуні, які п`янять медовим запахом. Довкола чути веселий гул бджілок, які намагалися не втрачати час, збирали нектар, стрімко то відлітали, то прилітали.
Велика сім`я жила в цій хатині. Бог дав сімох світлооких діточок, шестеро світло русявих доньок і одного, з ледь - ледь темнішим волоссям, синочка… Ні, він був не останнім, в сім`ї був п`ятим , воно б може було і менше мати діточок та лікарів в селищі немає, ще й заборона на аборти. А доля дарувала радість й не запитувала - важко буде чи ні підняти на ноги цих дітей….
Тисяча дев`ятсот п`ятдесят третій рік всім видався дуже важким. Із-за погодних умов рік був неврожайним, кожна велика сім`я не жила, а виживала…..
Хоча старша донька Клава й вийшла заміж, пішла жити до свекрухи та вдома, ще шість ротів, які хотіли їсти. Одне спасіння, що була корова - Зірка. Хоч мама і скаржилася, що дає мало молока та кожного дня діти мали можливість посмакувати ним. Інколи, відігрівали кисле молоко, робили сир та то тільки на продаж, він дуже цінився на базарі. Вдома всі турбувалися за корову, любили її, називали годувальницею.
Можна було доволі наїстися бараболі, яку приносила Ліда з поля. Це вже, як приморозки почнуться, як мають орати поле на зиму. Лише тоді об`їждчики дозволяли зайти дітям, ритися в мокрій, холодній землі в пошуках бараболі. А, ще влітку тішилися ягодами, скільки хотіли, стільки й їли. Тільки треба було обов`язково нарвати на базар, щоб продати. А щодо яблук і грушок то це тільки тих, що попадають до землі, чи залишаться де – не - де на деревах. А кращі яблука й груші зривали й носили на базар, інколи на щось міняли, тож треба в щось одягти цю ораву.
Ліда - була другою донькою в сім`ї, невеличка на зріст, худорлява, їй навесні минуло п`ятнадцять років, закінчувала сьомий клас. Мала намір поїхати на швейну фабрику на тримісячні курси шиття, щоб згодом там працювати. Вона, права рука мами. В усьому допомагала їй, була смирною, спокійною, ніжною й ласкавою, доброзичливою дівчинкою. Мала дзвінкий голос, любила співати. Любила сестричок й братика, вечорами, їм співала колискові пісні. Бачила, що мамі дуже важко, не встигає зробити все до ладу, тому й допомагала. Розуміла, що треба виживати, майже ніколи не сперечалася зі старшими. На її плечі рано лягла важка робота та іншого виходу не було.
Окрім Ліди, ще троє треба зібрати до школи. Галинка, хоч менша за Ліду всього на півтора року, зовсім не переймалася хатніми турботами. Любила поспати та, все не могла наїстися, часто нила, що голодна і ніхто на неї не звертає уваги. Сама ж не хотіла приділяти уваги меншим. Катеринка ж на три роки молодша за Галю, трохи бавилася з молодшими сестричками, адже в десять років, ще хочеться погратися. Миколка, як ковбой, бігав грався в війну, робив рогатку, дражнився з дівчатами. Дуже не хотів йти до школи та рано чи пізно, все ж треба навчатися.
Олі минуло чотири рочки, найбільше любила гратися сама під наглядом Катрусі. А іншого разу було й разом з нею гралася в піску, чи то в траві, що за старою дерев`яною огорожею. А далі йшла смуга бузку і кущів шипшини, яка відділяла вулицю від поля. На поле батьки забороняли бігати, бо там в часи Великої Вітчизняної війни були склади снарядів. Ліда, час від часу навідувалася до дівчат, подивитися де знаходяться, вона добре пам`ятала війну і, як минулого року на цьому полі підірвалася жінка з двома дітьми.
До наймолодшої доньки Ніни, комусь не вистачало часу, а в когось не було бажання бавитися з малою, все тікали від неї. Вона народилася кволою, худенькою - як трісочка, часто плакала, вередувала. Як була меншою, то все мама покладе в корито при землі, щоб не далеко падати, скаже, щоб старші приглядали. Іграшки б було дати, та де ж їх взяти, як грошей все катма. Оля, чи Катя принесе дерев`яні й алюміневі ложки, різні кришки від каструль, банячків, ото й іграшки були для маленької, щоб менше їх турбувала.
Батько працював на залізниці, слюсарем в потягах далекого сполучення. Вдома був рідко, намагався частіше їздити , щоб більше заробити грошей. А мама займалася вихованням дітей. Інколи було піде на роботу в «Радгосп», в поле, покине діти, а потім хворіють і хворіють, ледве дасть ради.
Народжене маля в сорок років, то вважалася пізня дитина. В такі роки вже й сивина на висках, бавили всі. Хіба винна в цьому, дитина, що прийшла на цей світ? Що чекає її, чи вона виживе, чи благословить її Господь жити далі? Часто задавала мати собі запитання. Важкий тягар на плечах несла, зранку й до ночі, все в роботі. Зварити їсти, майже щоденне прання руками, ще й криниця далеко. А корову, курей і город, все треба обійти. Дітям дати раду, ще й на базар якось треба вирвати час, щоб продати яйця, моркву, чи буряк. А, як зовсім скрутно то діло дійде й до курки, хоча вдома тримали не більше десяти - дванадцяти штук.
То добре, що в селищі були будинки, гуртожитки від «Радгоспу», в основному тут жили люди по найму, приїжджі, не мали своїх городів, тому й мусили купувати продукти в місцевих господарів. Хоча й за дітей серце боліло та приходилося приховати якесь яйце, щоб продати, бо ж треба придбати взуття та одяг. Менші діти завжди носили одяг після старших та час йшов, діти ж підростали, треба було в щось одягати. А про взуття: чобітки, черевики, то вже, що говорити, по черзі в школу взували, бо не було за що купити всім окремо. На батьківську зарплатню в шістдесят дев`ять карбованців не дуже розженешся. Воно, якби ж сім`я менша, то можливо й не погано було б, а так, як вже є….
Коли Ніні минуло вісім місяців, вона дуже захворіла. Дитині б молока парного та саме в цей час корова ходила тільна.
Нічний плач не давав спати старшим дітям. Бліде дівча капризувало, крутило голівкою і дуже кашляло. Мати носила на руках, молилася Богу, трохи помовчить, а згодом скаже,
» Все в руках Всевишнього. Як вирішить так і буде».
А потім гляне на дітей, пригорне до грудей і зі сльозами на очах,
- Та чи вона житиме?».
Ліда в цей час вже працювала в Харкові на швейній фабриці. Та зранку й після роботи намагалася допомогти по господарству. Вона як почує ті слова від матері, сльози на очах, ставало страшно від таких слів, віяло холодом. Інший раз скаже,
- Мамо, вона ж як квіточка маленька, що все хилить голівку донизу і чому так часто хворіє…
Галинка ж брала книжку до рук і відразу десь зникала. А Катеринка, подивиться на маму, ледь всміхнеться, за звичкою, затисне зубами нижню губу і відійде мовчки. Миколка, якому минуло сім років, не переймався домашніми проблемами, все десь, то на печі грався, то в піску, чи просто в траві. А, як дощ надовго, то пропадав у сусідів, бігав гратися до однолітка Сашка.
Вже минуло два місяці, а Ніна хворіла й хворіла…. Батьки заборонили дітям близько підходити до неї. Одна за другою хвороби, чіплялися до дівчинки. Спочатку був бронхіт, згодом запалення легенів, після цього скарлатина і коклюш. Та Ліді мама дозволяла бути з нею ввечері, вкладаючи маленьку спати, вона співала колискову пісню. Дівчинці вдома робили уколи, від лікарні мама відмовилася, бо лікарня в районі, а це ж далеко, більше двадцяти кілометрів, тож не покине дітей.…
Та життя продовжується, час плинув…. Згодом Ніні стало краще, кашляла, але набагато менше. Вона в рік почала ходити, правда хода була смішною; стане, огляне всіх, рівно зробить два - три кроки, а потім, як пір`їнка летить до когось на руки…
Та ця радість прийшла ненадовго, мала знову захворіла, ночами душив кашель. Вранці мати носила її на долину, до річки, так радили старі люди, казали, що кашель мине швидше.
Останні дні жовтня дощило…. Мати бідкалася, що треба йти далеко, кілометра три до скирт, щоб набрати соломи для корови. На полях майже пусто. То раніше, був такий час, що згнивала солома в скиртах, а цього року люди все розтаскали.
Одного дня - таки трохи потепліло… Безхмарне небо, лагідно світило сонце, дарувало тепло, легкий вітерець, ледь-ледь просушував землю.
Хоча в Ніни напередодні була підвищена температура та на ранок температура спала до норми. І жінка вирішила, таки піти по солому, чекати кращої погоди не варто, адже з кожним днем ставало холодніше й холодніше. Залишити Ліду вдома, думала та ні, вона ж найбільше з дітей принесе соломи, а Галинку лишити, то ще більше хвилюватиметься, бо та до всього байдужа, їй якби поїсти та поспати біля книжки, не пригляне за дитиною. За інших і мови не може бути….
Катеринка взяла Олю за руку,
- Мамо ми готові йти, вже одяглися, подивися.
Тут же підбіг Миколка з простирадлом у руці,
- І я готовий, теж піду, не хочу з Сашком гратися сьогодні….
Мати, з сумом, дивилася на дітей, що робити? Але ж треба йти! В Марії - сусідки, не залишить, бо та на роботі з чоловіком, а свій був вдома коли саме дощило, тепер теж на роботі, не знати куди поїде й коли повернеться.
Ліда вийшла з кімнати, тримала на руках Ніну,
- Мамо, то, може я залишуся вдома, догляну Ніну, дивися, вона навіть на ніжки не хоче ставати, відразу сідає, хоча б їй зовсім зле не стало…
Вона, щось про себе шепотіла, забрала до себе,
- Я зараз її тепліше одягну і посаджу у комору. Розстелю ватне одіяло, напою молоком, що їй, ще треба… Вона десь через годину - дві засне, а там і ми повернемося.
Ліда зблідніла, тремтячи вся від хвилювання,
- Мамо, а як почне кашляти, вона ж зможе задихнутися, чи зригне молоко, як вчора.Добре, що я підійшла вчасно, повернула на бік.
Потім хитнувши головою, дивлячись прямо їй в очі,
- Це в яку комору, що на замку, там де сало в ящику?
- Так, доню, не хвилюйся, їй буде тепло! - трохи сердито, відразу відповіла мати.
- Та там же темно, комарі є й часом мухи. І павуки здорові в кутку, я бачила колись, - майже кричала Ліда.
Мати кивнула рукою в сторону дітей,
- Ви йдіть на вулицю, тільки Галі скажіть, хай з вами йде, а ми зараз вас доженемо…
Ті, здивовано дивилися на суперечку та все ж обернулись і вирушили до дверей.
- Лідочко, розумієш, - почала мати, - Вона хворіє давно, тому й квола. Ми робимо все, що можемо та бачиш, нічого не допомагає. Як вирішить Бог на життя, то так і буде. А помре, то руки ніхто не підкладе, як прийдемо буде жива, то думаю буде жити. Який день, нам подарує Господь, світлий чи темний? Він сам вирішить, все в його руках..
Ліда, зі сльозами на очах, вибігла з хати на подвір`я. Перечити мамі…. Вона пригадала давню розмову з нею, коли побачила під старою яблунею два горбики, які були колом огороджені товстими патиками. Довго допитувалася, що то за горбики та згодом мама зізналася, там поховані дві її сестрички, коли ще її не було на цьому світі. Адже так шкода, таких маленьких та чим завадити я можу. Знала, що суперечка нічого не дасть, вона доганяла дітей. Згодом, поспішаючи, з мішком за плечима, йшла за ними мати.
Миколка по дорозі знайшов палку, як дзиґа крутився кругом всіх, вдавав з себе воїна, наставляв палку, торохтів, мов кулемет. Дівчатка поспішали за мамою, вона намагалася йти, якомога швидше. Часом брала Олю на руки, бо та ледь не плакала, жалілася, що пристала, болять ніжки.
Ще половина дороги була непоганою, а далі, переоране поле, його прийшлося обходити, бо після дощів дуже мокра земля. А в такому взутті, як в дітей, не пройдеш.
Ліда не розмовляла з мамою, сховалася сама в собі і думки про Ніну - як вона там сама, моя квіточка? Ой, їй там напевно страшно, бідненька…. Адже в коморі майже темно, тільки щілини між дошками. Хай би заснула і щоб не кашляла, дочекалася мене….
Довго прийшлося йти, доки нарешті побачили людей, що йшли назустріч, несли солому. Мама, трохи зрадівши, запитала,
- Це де брали, адже скирт не видно?
- О, Варю! Це, ще з кілометр, туди, відразу за посадкою, їх звідси не видно. Якби видно було, то вже б всю солому розмели. А ти прямо всією сім`єю йдеш, пристануть діти, - показуючи в сторону, а потім на дітей, говорила жінка.
Діти, почувши ці слова, зраділи, полегшено перевели подихи.
- Давайте швидше діти, ще трішки залишилося, ось, рукою подати,
- кивнула головою мати.
Де й сила взялася в дітвори, коли побачили напіврозібрану скирту, поспішали один перед одним.
- Ну нарешті, - знесилено впала Галя на солому, - Давайте відпочинемо, в мене ноги болять!
- І в мене, кліпаючи очима, скривила губки Оля.
Миколка підбіг до мами,
-Мамо, ви взяли, щось гризнути? Я дуже зголоднів!
Мати з мішка дістала, хустинку в ній кілька кусочків чорного хліба і кускового рафінованого цукру,
- На ось, роздай всім, тільки чесно поділися!
Діти повеселішали, задоволено жували хліб, облизували доволі твердий цукор. Ліда з`їла хліб, а цукор поклала в кишеню, вирішила лишити для Ніни.
Сутінки лягали до землі, коли вони поверталися додому. Окрім Олі всі несли солому, хто в мішку, хто в торбі. Мати ж ледь переставляла ноги від ваги двох мішків. Дякувати Богу , все наче добре, знервовано відчинила двері,
-Заходьте!
Діти роззуваючись ввалилися в двері і відразу до печі, грітися, хоча і впріли та в ноги добряче всі замерзли. Ліда здивовано подивилася на маму, не йде до комори, чому? Від хвилювання колотилося серце, як барабан. Мати, не заходячи, відразу в дверях,
- Я зараз принесу дров, бо вже прохолодно, треба палити…
Боялася заглянути в комору, не знати жива чи ні? Та здається нічого такого не наснилося. А, що, як помре, що і як сказати дітям? Як перенесуть вони цю втрату? Хай Бог відведе.
Ліда швидко зняла промоклі капці й до комори. Витягла замок, яким закривали комору, легенько відчинила… Присіла…. Не могла наважитися подивитися… Де ж маленька? Що з нею?
Раптом маленька ручка схопилася за бік дверей. Ліда на мить завмерла, хвилювалася - відчула мороз по шкірі. Ніна долонцями обпиралась на двері, кволо переставляла ніжки, виходила з комори. Виглянула, як сонечко, її оченята світилися щастям, ледь замурзане обличчя, на губах і біля них сиділо декілька мух . Деякі з них так прилипли, що не могли відірватися, а деякі вже не мали ознак життя.
Скрипнули вхідні двері…. Ліда наче пробудилася, не могла відірвати очей від сестрички. Вона тільки тепер освідомила, що дівчинка жива. Тіло пронизав струм, водночас гаряча кров підступила до обличчя, від хвилювання вся трусилася, в горлі ком, ледь видавила з себе,
- Мамо…. Вона жива… Жива..
А потім гучно,
- Чуєте мамо, вона жива! Значить буде жити! Вона буде жити!
Вересень 2018р
ID:
809152
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 07.10.2018 11:03:18
© дата внесення змiн: 20.02.2021 18:29:08
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
