Пронизливий вітер уже кинув листя в обличчя,
Дощем повіває і смутком осіннім чомусь
Та гомоном дзвонів церковних у небо покличе,
Там, де твоя усмішка літня потрібна комусь.
Вже небо, колись голубе, одягається в хмари,
Пронизує холод нестримно тебе до кісток.
Ти парком осіннім, яким тепер ходять примари
Пускаєш крізь пальці хвилини, неначе пісок.
Порожні алеї, хитають ще віттям дерева
Погрозливо часом, та вже не привітно, мабуть,
Хтось кинув назустріч тобі: "Снігова королева!"
Зловити не можеш у фразі чужій жодну суть.
Гаряче проміння на мить зігріває... Омана!
Лиш шелест навколо і кава холодна в руках,
Свідомість поволі наповнює срібним туманом,
Отим, що так часто з'являється в твоїх думках.
Вже ніч... Щось задума не дружить, напевно, із часом,
Обабіч дороги погасли усі ліхтарі...
В думках ви і досі щасливі, закохані, разом
І сонце махає привітно рукою вгорі...
25.09.2018р.
