Життя порозкидало пазли.
Шматочки - гострії кути.
Події, імена та назви...
Туди - сюди, сюди-туди...
Збирати - сили не знаходжу.
Ламати легше - в одну мить！
У напівтемряві порожній
Так важко щось не загубить.
Картинку скласти у єдине:
Образи, біль і спомини, як сон,
Ось тут - теперішнє моє, що зараз непомітно плине,
А там - майбутнє, мрії... Потім то！
Не вистачає пазлів, щось не йдеться,
Й життя - полотно гідне Пікассо.
Лиш сонечко в вікні заглянуло й сміється:
《Ти, мабуть, загубило щось？Дивися, ЦЕ не то？》
Промінчик теплий впав, долоню розігнувши,
І очі не повірили собі...
Маленький, сонячний, такий зворушливий...
Невже це МІЙ？- 《Та так. Тримай. Тобі...》
Один фрагмент. Одна маленька частка！
Лишень одна - а ЯК змінилися світи！
Скорившись долі, так співпали пазли.
Тепер я знаю: то був точно ТИ.
