Ну що ж... Давайте посумуємо?
Люблю осінь абсолютно за все! І навіть за те, що вона ніби перчинка в солодкому тістечку. Тому, що можна подумати над важливими в житті речами. Переважно, коли починаю замислюватись над сенсом життя і буття, стає трішки сумно, бо приходить розуміння, що людина в цьому світі, просто гість. Маленька краплина тихого океану, яка вибралась на суходіл в надії, що стане сама собі океаном і її існування завершується так само спонтанно і непомітно, як вона вирішила, що може, щось вирішувати.
От і ми, люди, це краплинки у великому океані з назвою ЖИТТЯ. І без того океану ми ніхто. Просто зіркова пилюка, яка розлетиться від найменшого подиху вітру.
Та поки ми живемо, ми радіємо, плачемо, любимо. Вся людська сутність полягає в емоціях, які ми несемо у собі.
От тому осінь - це пора натхнення і сумних віршів.
Для витривалих, хто дочитав до кінця, скажу, що щоб бути щасливим, потрібно жити так, як хочеться, а не так, як потрібно. Але, все з розумом.
Когда ты спросишь, - как дела?
Я не скажу тебе, что плохо.
Жизнь летит мимо меня,
И я все такая же дуреха.
Отвечу гордо, как всегда.
- Бывало, правда, и по хуже.
Двадцать первая осень встречает меня
А мне бы опять босиком по лужам.
Ты улыбнешься, робко отведёшь глаза.
Смешно тебе наверно стало.
А мне бы, помнишь, как тогда...
Ночные поезда... Вокзалы...
Да все отлично. Что тут говорить.
Живу как все, люблю, летаю...
Только сердце стало чаще бить...
Когда о детстве вспоминаю.
ID:
807486
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 22.09.2018 20:57:21
© дата внесення змiн: 22.09.2018 20:57:21
автор: Ліда
Вкажіть причину вашої скарги
|
