Сідає сонце. Мов ченці, дерева
До неба голі руки простягли.
І жовті хмари, як загривок лева,
Над обрієм низенько прилягли.
Минулий день втікає від спокуси
Принад земних - пірнув за горизонт...
Луг вкритий оксамитовим обрусом.
Ніч хлюпне в келих скраплений озон.
Запалять зорі в небесах лампадки.
Безмежний простір закарбує вмить
Одвічну сутність руху без оглядки
З надією, що все переболить.
І день... І ніч... І знову все спочатку.
Ця круговерть у морі суєти.
Та кожен раз сумніше від здогадки,
Що де є я, уже не будеш ти...
