- Гей, квітко сонця! Соняшнику мій!
Чому стоїш і проклинаєш долю?
Чому такий похмурий і сумний?
Напевно, скучив за родинним полем?
- Гей, сонечку! Чому мені радіть,
Хоч ти даруєш і тепло і силу?
Хтось насінину у недобру мить
Зронив на свіжоскопану могилу.
З тієї насінини виріс я.
Навколо цвинтар- плити мармурові!
Проліз крізь них мій стовбур мов змія,
І я прозрів у віці півметровім!
Де рідне поле, де шукать братів?
Де неба простір аж до небокраю?
Один стою, стою на самоті,
І від тієї думки весь всихаю!
А потім жінка в чорному вбранні
Прийшла і впала на могильні плити.
Така бліда, мов привид на стіні…
Я чорних сліз своїх не міг спинити.
Вона мене Микола назвала,
І гладила то стовбур, то надгробок,
Така невтішна та вдова була,
Що я відчув і біль її, і морок
ЇЇ душі. Хотів лиш запитать:
«Хто був той чоловік, що спить в могилі?
Йому на вигляд сорок- сорок п’ять…»
А потім вже почув: « Його убили»
На Сході десь, якесь страшне АТО
Зробило молодичку цю вдовою.
Я соняшник! Що міг сказать на то?
Лише хитав від горя головою.
Весь день зі мною жінка провела,
Коли ж ти, ясне сонечко, сідало,
Прощаючись мене обійняла
І прямо у лице поцілувала.
Сказала: «Прощавай, Миколо мій,
Я записалась в батальйон жіночий,
І скоро буду на передовій,
Помщуся ворогам за згаслі очі»
Сказала, посміхнулась і пішла,
А я лишився. Ні душі навколо.
Такі ось, ясне сонечко, діла.
Хоча в мені, напевно, ожила
Душа того, кого тут звуть Микола.
Чудовий вірш, Людо! Скільки вже таких соняшників по нашій багатостраждальній українській землі! А скільки ще буде! 
Олекса я... Якщо мені не зраджує пам'ять 
душевно і щемно. 
