Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Ніна Незламна: Народжена зірка над морем - ВІРШ


Ніна Незламна: Народжена зірка над морем - ВІРШ
UA | FR | RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека | Поети нашого Клубу | Спілкування | Літературні премії | Конкурси Клубу Поезії | Контакти | Оголошення |  ДО ВУС синоніми |  Основи поетики | 

 
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<
e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >



Зараз на сайті - 3

Пошук


Перевірка розміру




Народжена зірка над морем

Народжена зірка над морем /проза/ Тягнулося село по зеленому горбочку до широкої, квітучої долини…. Воно, як здалеку дивитись, як на п `єдесталі… Прикрашене зеленими садами і в ряди доглянутими городами. Картопля, наче посаджена під стрічку, вже відцвітала, а гарбузи і кабачки тільки входили в силу. Стелилися з помаранчевими квітками серед широких, товстих, зелених листків. Їх поміж меж охороняли високі соняхи, що все привітно крутили, ледь схиливши, квітучі голови, вслід сонцю… Як стати з обійстя, глянути довкола, здавалося рукою подати, від останніх городів до річки. Вона широкою змійкою звивалася по долині, по якій все паслися корови. По обіч зеленіли хлібні поля, а вдалині, виднівся став зі старими розлогими вербами, вони наче підпирали ліс. Казкова краса… Зелено, квітуче всюди … Крива стежина, по ній все дітвора бігала босоніж, м`який спориш лоскотав ноги, приємне відчуття і насолода… Хто ходив, то певно знає… Хто ж ні, то нехай позаздрить! Тій веселій дітворі, що бігла і гучно перегукувалася… Це вона прямувала туди, до води, до гірської красуні річки Дністер. Гайда, сільські дівчатка й хлопчики бігли, не дивилися під ноги, а вище, до високих тополь, де блищало листя від сонячних променів. Стрункі красуні , їх тут так багато, вони росли вздовж стежки до самої річки. ЇЇ берег, де - ін –де ховався за очеретом і пахучім зіллям, а то між густих трав виднілися чорні обриви. З них можна з розмаху шубовснути в воду, налякати жаб, які сполохано, відразу поплигають в різному напрямку, щоби сховатися від несподіваних гостей. Юрбою, так радісно потрапити в обійми теплої течії, водночас відчути ніжну прохолоду і трохи побалуватися, весело поплавати, похлюпатися, поплескатись, поборюкатися в воді. Адже діти знали тут кожен метр дна, де виїмки, де занадто глибоко, а де лише до пояса вода. Вона виблискує, чиста, прозора, навіть видно маленькі рибки, які зграйками пливуть за течією і густі, темно - зелені водорості, що ледь - ледь хитаються в воді. А річка доволі широка…. Біля берегів течія спокійна, вода тихенько колише водяні білі лілії, латаття. А трохи далі до середини річки, вода кудись так поспішає, немов хоче наздогнати час….. Між двома молоденькими вербичками, на шовковистій траві, підібгавши під себе ноги, сиділа чорнява дівчинка Марійка. Її каро –зелені очі з краплинами дощу світилися щастям від побаченого, вона задивлялася в далину по напрямку річки. Там, одна за одною, наче падали до води білі чайки і раптово знову підлітали до небо сині. Напевно рибу ловлять, думала, яка краса, як добре, що вона тут і бачить це все… В очах рябіло…. Вода в річці переливалася кольорами, то голубуватим, то синім із сріблом відтінком, приваблювала до себе… Кожна сім` я в селі не мала в хаті скатерті самобранки, щоби виконувати дорослих і дітей забаганки. Та жило село і підростали діти, тут річка, город і трави шовковисті, чарівні мальви, сокирки, дзвіночки і ромашки. Ранкове сонце, що ласкаво світило в обличчя, як не радіти, що жилося серед цієї краси і в мирі?! Найбільше тішив сад врожаєм, майже в кожного на обійсті…. Яка то благодать, зірвати ягоду, чи стигле, соковите яблуко, що коли їси, то, аж тече по бороді. Здається вже і не голодний, чому не погнатися до річки? Щоб відчути, ще одну радість і насолоду…. Марійка вперше сама пригнала гусей до річки, мама і тато дозволили, кажуть, сім років, то вже можна саму відпустити…. Дівчинка з пагорба дивилася на воду та боялася близько підійти. Сонячні промені, що вигравали на воді навіяли на неї сум…. Страх в душі, пригадала, як їй було років чотири, чи то п`ять, хтось підпалив їм стайню. Той страх ніяк не покидав її. І хоч ходила вона з мамою до церкви, молилася Богу, як навчали мама і тато та той вогонь , все частіше з`являвся перед очима, лякав, здавалося наче був зовсім поруч… Тоді по селі була якась пошесть, на місяць по три пожежі і все вночі… Підпалювали тому, хто наважився сказати щось проти голови сільради, чи комусь чимось не догодив, то вже жертва. Якось в сусідів весілля, а в рідної тітки підпалили сінник, це було – жахливо. З часом так і не дізналися хто підпалив, по селі говорили, - » Хтось від заздрощів». Раптово дитячий сміх відволік Марійку від спогадів… Хтось із дітей купався, занурювався в воду, а ближче до берега хтось мочив ноги , а менші діти гралися в піску, ліпили з нього замки… Марійка поглянула до неба і згадала, як одного разу вона в садочку, біля хати задивилася в небесну блакить. Тоді до неї нахлинуло якесь дивне відчуття, переповнило її душу, вона, не поспішаючи, промовила, - Пливе хмарка сива - А я б хотіла мати крила… Вже пізніше зрозуміла, що це були перші рядки вірша… Їй здалося, вона б і зараз, дивлячись на природу, про щось би написала, натхнення переповнювало її… Раптово озирнулася, їй здалося, що за нею хтось спостерігає. Це вона так звикла, бо біля неї завжди був старший брат, як охоронець. Різниця вісім років давалася взнаки, він слідкував за кожним її кроком, дуже любив. Балував, як і батьки, всі цяцькалися з нею… Вони були вірні церкві і Богу, і так навчали своїх дітей. Адже батько входив у першу двадцятку в церкві, яка наймала священика, тому і дітей привчав до служби, прививав любов до Бога. Марійка все ж наблизилася до річки і водночас звернула увагу на старших дівчат і хлопців, що засмагали неподалік від берега. Один невірний крок…. І вона опинилися в воді…. Плавати не вміла, тому відразу пішла на дно. Одна дівчинка, що сиділа на березі річки, помітила, швидко встаючи тикала вказівним пальцем в воду, схвильовано кричала, - Ой, та Марійка! З нашої вулиці! Шубовснулася в воду і здається не виплила…. Он там , на тому місці стояла! Хлопці відразу, як обпечені, зірвалися з місця і ближче до річки, один, найстарший з них, знервовано розвів руками, -Так, без паніки, я зараз! Глибоко вдихнувши повітря, кинувся в воду… Всі знали, що хоч він ріс без батька, але вмів добре плавати, тому й ніхто його не зупиняв. За мить хлопець пірнув в воду і намацав волосся Марійки, впевнено тягнув догори… Дякувати Богу, вона відразу почала кашляти і відкрила очі. Діти з полегшенням перевели подихи, привітно дивилися на неї, вмовляли, щоб не лякалася, адже все обійшлося. Батькам, ні в якому разі , не можна було розповідати за цей випадок. Боялася, знала, що будуть дуже сваритися, бо ж був втопився двоюрідний брат. А вони в ній душі не чаяли, оберігали і від дощів, і від сонця. Вона була третя дитина в сім`ї, першим був самий старший син, пожив лише декілька днів і помер, батьки часто ходили на цвинтар, болісно перенесли втрату. Їм, ще Бог дав сина і доньку, вони дякували Богу, любили, дорожили ними. Час летів…. Марійка ходила до школи…. Завжди охайна, тиха дівчинка, як навчалася в молодших класах, то до школи водив брат, навіть не довіряв носити сумку з книжками, вважав, що це для неї важко. Навчалася гарно, старанно виконувала домашні завдання і в школі була завжди уважна, за те і була нагороджена похвальними листами. В сім`ї ж, їй тільки й довіряли прибрати в хаті та зварити бараболю, можна сказати не випускали з хати. Всі роботи по - хазяйству виконував брат. Дитинство було солодким сном, а коли навчалася в сьомому класі, то вже інше життя…. І корову навчила мама доїти, і брала з собою в поле. А в полі на сонці з ранку й до вечори в`язала снопи. Поле було далеченько, за гаєм, доволі велике, тож треба було працювати й працювати. Тато був задоволений, але погуляти ввечері із дівчатами не дозволяв. В домі завжди була воєнна дисципліна. Дівчинці так хотілося писати вірші про Бога та боялася осуду. Дуже боялася, що діти не так зрозуміють, будуть дразнити її поетесою. В той час село, можна сказати, було більш комуністичним. Коли ходила до школи, мама таємно водила її в церкву, до сповіді, адже забороняли брати шлюб і хрестити дітей. Класний керівник занижувала оцінки тим дітям, які вірили в Бога…. Одного разу в школі навіть розбирали її поведінку і подружки, така на той час була політика влади. Та одягалася вона в школі краще за всіх, завдяки маминому брату і його дружині, які жили в Америці. Вони посилали дитячі речі поштою, хоча і трохи поношені, але на вид були, як нові. Багато хто із дітей заздрив їй, називав багачкою. Останні два роки в школі…. Марійку все частіше переслідував якийсь страх, із – за чого стала гірше навчатися. Все вдома, добре вивчить вірша та в школі, лише від погляду вчительки, хвилювалася і відразу забувала слова. Бідкалася, тихенько плакала, але мамі не наважилася про це розповісти, дуже вірила в Бога, надіялася на його ласку, гадала, що все минеться. Їй вдалося закінчити школу з гарними оцінками.... Після школи думала навчатися в консерваторії, гадала туди буде легше поступити, адже там працював дядько. Та на жаль батьки зовсім не підготували її до музики, тому ця мрія була нездійсненною. Але ж вдома сидіти не буде, тому тітка, що жила у Львові, допомогла поступити в фінансовий коледж. Студентські роки, це чудовий час. … Проживання в гуртожитку… Знайомство з іншими студентами. Дружньо з дівчатами в кімнаті, але кожні вихідні їздила додому. Так наполягав батько, щоб в неділю та на свята обов`язково була на церковній службі. Красуня, гордовита і трохи сором`язлива дівчина та дехто обходив стороною, коли дізнавався, що ходить до церкви, вірує в Бога…. Після закінчення коледжу вона поступила на курси у Львівський СГ інститут. Навчалася старанно, отримала професію економіст - бухгалтер. Пройшов час….. Марія працювала економістом в Управлінні транспорту автостанцій. Залицяльників на роботі було багато, але вона була скромною, дуже боязливою дівчиною. Віра в Бога для неї була понад усе. З нею в гуртожитку, в одній кімнаті, проживало двоє гарних дівча, Галя і Оксана. Вони були щирими і доброзичливими. З часом для неї стали справжніми сестрами, адже і працювали разом. Йшов 1986 рік… Останні літні дні…. На роботі запропонували путівку в круїз з Одеси, Марія не наважувалася десь поїхати та подружкам вдалося вмовити її. А воно і правда, думала, чому б не поїхати, адже ніде не була окрім Ленінграду, ще від школи їздила на екскурсію. Напередодні поїздки приїхала додому, повідомила батькам, що попливе в круїз. Мама була дуже стурбована, схвильовано сказала, - Що ти, доню, який круїз, он сон мені наснився…. Що я тону і прошу, щоб ти мені подала руку…. Покинеш мене, а я? Як треба буде допомоги, це ж на довго… Якесь не добре передчуття, не спокійно на душі, боюся тебе відпускати… Марія уважно вислухала, обійняла, - Ну мамочко, все буде добре, відпустіть! Я ж ніде не була, хай побачу світу, не сама ж їду, а з подружками. Мати рукою погладила по голові, - Добре доню, тільки сходимо до церкви, попросимо божого благословення. І я кожен день буду ходити до церкви, молитися, щоб в тебе все було добре. Зі Львова їхало тридцять чоловік в круїз на кораблі « Адмірал Нахімов». Молоді, щасливі, замріяні у прекрасне, прибули на корабель… На причалі людно, гамірно, прощання, поцілунки… Під музику оркестру відправилися в круїз. … З Марією було троє дівчат…. Галя запропонувала поїхати з ними своїй подружці Миросі з Польщі, в дитинстві вони разом відпочивали в таборі. Їм показали каюти нижчого класу в самому низу корабля. Всі мали під подушками рятувальні жилети, розповіли, як ними користуватися. Як це чудово по морю та, ще й на такому великому кораблі! Їх щоранку будила гарна мелодія, звучали веселі пісні. Було добре харчування, відмінна обслуга. Чарівність Чорного моря приваблювала очі. Милувалися краєвидами моря під Одесою, а потім побували в Ялті, де відвідали музей. В двадцяти кілометрах від Ялти, побували в « Ластівчине гніздо», на вершині зробили вражаючі фото пляжів, пальм, скалистих берегів, що омивалися хвилями Чорного моря. Далі корабель вирушив своїм маршрутом. …. Пізно ввечері тридцять першого серпня на верхній палубі був концерт. Це Галя випадково дізналася і вони вирішили всі в чотирьох піти подивитися. Одягли найкращий одяг, який взяли з собою. Марія одягла гарну сукню і велюровий піджак, кольору темної вишні, він дуже пасував їй, підкреслював фігуру. Після концерту відразу розпочалися танці. Марії здалося, що танцювати в жакеті буде жарко і не зручно, хотіла спуститися в каюту, лишити там жакет. Але дівчата вмовили залишитися, бо вирішили, що на довго не затримаються і всі разом підуть спати. Дівчата вже весело танцювали, коли Марію запросив на танець, якийсь моряк при погонах. На жаль вона не бачила розпізнавальних знаків та це й не було так важливо. Він мило всміхався, легко вів в танці, ніжно тримав за руку, наче боявся загубити цей скарб та раптовий поштовх в обочину корабля налякав всіх. Люди падали, частина опинилася за бортом… Погасло світло… Спрацювала сирена… Корабель похилився… Всі розбігалися в різні сторони. На борту почалася паніка, за бортом перші жертви, на воді крики, кров, плями фарби, нафтопродуктів, якісь дерев`я уламки, крісла… Дівчата розгубилися… Марії доля дала велике випробування, вона не вміла плавати. Та все ж мала надію вижити. Адже її назвали в честь двох бабусь, які мали ім`я Марія, вони були названі в честь Божої Матері. Вона вірила в свого Ангела, блаженного, світлого, доброго з великим серцем і великими крилами. Не тямлячи себе бігла вперед, наче хтось її підштовхував. Перед собою побачила чоловіка, який біг назустріч, -Чуєш! Допоможи! А він їй у відповідь, - Дурепа! Чого причепилася…. Та якийсь вихід має бути, копошилося в голові… В паніці бігла далі….. А людей, як комах, на зустріч моряк, вона бачила, що він не українець і не росіянин по національності та в розпачі звернулася до нього, - Я плавати не вмію, допоможи! Як втоплюся, буде на твоїй совісті, чуєш… Хлопець побачивши перед собою красуню, не міг відмовити, - Не плач, не панікуй! Все буде добре! - Як звати тебе? - відразу запитала його. - Мене Рома, а тебе? – поспішаючи голосно запитав хлопець. - Марія, мене звати Марія, - тремтяче вся, від хвилювання, випалила вона. Він, не вагаючись, одягнув на неї рятувальний жилет, наполегливо кричав, здавалося давав команду, - Ну давай! Скакай донизу, на перший поверх. - Ой я боюся, дуже боюся, чуєш! – кричала в паніці, хитаючи головою. Він тикав пальцями донизу, в воду, вже сердито кричав, - Он дивися, наш капітан і його помічники вже в шлюпках на воді! Давай сміливіше! Не втрачай час! Корабель качало… Скрізь крики, гамір, плач і чути десь грає скрипка… Марія, як навіжена спустилася з ним по поручнях донизу, а потім він штовхнув її у воду. …Задихалася, вся в фарбі, в нафтопродуктах, борсалася, наче боролася зі страхом, розкривши рота хватала повітря, моряк схватив її за волосся.. Здалося прийшла до тями, коли побачила його поруч, потім Рома схватив її за руку, - Давай подалі відпливемо, швидше, бо затягне на дно разом з кораблем! Він притягнув якийсь продовгуватий уламок деревини, трохи схожий на зламані двері. Вони трималися за нього, він на одній стороні без жилета, а вона на другій стороні в жилеті, так тримали рівновагу. Пересувалися, як надалі від корабля, що мав йти під воду. Хвилі підносили їх то вверх, то вниз, кругом плавали трупи, були такі і з жилетами і без жилетів. Марія роздивлялася на всі сторони, прислухалася до голосів, - Чуєш Ромо, зі мною були троє дівчат, мої подружки, десь розгубилися всі, хоча б вижили… - А я, думав, що спас якусь літню жінку, ти така вся….. В нафтопродуктах, навіть не думав, що спас молоду дівчину, - тремтячим голосом кричав хлопець. Неподалік, він побачив одну жінку, що тонула, потягнув до себе, допоміг їй прийти до тями, вона теж стала триматися за деревину. Руки в Марії від напруги та холодної води стали дерев*яні, не слухняні. Всі здалеку, зі страхом, дивилися, як йшов під воду корабель «Адмірал Нахімов». -Ой, скільки там добра пішло під воду, мельхіорові ложки у ресторані і інші цінні речі. Уявляєте всіх і мої речі потонули, тільки й лишилося те ,що на мені, - схвильовано кричав Рома. Та деревина вже не витримувала трьох… Марія дивилася на зоряне небо, - Ой Боженку, спаси і помилуй! Задивилася в небо, на одну зірку над собою і тихо прочитала молитву; «Отче наш». Зірка ледь - ледь мерехтіла, їй здалося, що мерехтіла ясніше всіх зірок, подумала, це напевно благословила мене на життя. Схвильовано, швидше поплила до шлюпок…. Скрізь кричали люди, просили допомоги, дехто потрапляв під гвинти корабля »Петр Васев». Всюди кров, розлите мастило, фарба, мертві тіла…. Вона підпливла до однієї шлюпки та там було забагато людей, її на неї не взяли. Напрягши всі сили знову підпливла до іншої шлюпки, там теж було повно людей, не хотіли її брати. Дуже просилася, бо зовсім дубіло тіло, плакала й вмовляла…. Якийсь чоловік змилувався, подав їй руку, допоміг залізти в шлюпку. Озираючись назад, майже в темноту, вона вже не побачила Рому з жінкою. Марія трохи відігрілася між людьми, всі перелякано дивилися один на одного і тулилися, щоб було тепліше. Шлюпка плила, а дівчина думала, як добре, що не пішла віднести в каюту жакета, бо була б там і залишилася, скільки ж там потонуло людей… Як вчасно зустріла Рому! Адже він її спас…. А тепер, ще цей чоловік, що протягнув їй руку, вона навіть не взнає його ім`я…. Це вже вдруге, ледь не потонула та Бог дає на життя, значить, має вижити, має далі боротися з холодом, який час від часу пронизував тіло. Прожектора з корабля « Петр Васев» освітлювали кроваве море, мертвих і живих пасажирів. Всі зі шлюпки, як могли, різними уламками відштовхувалися від води, як подалі від цього корабля, щоб не попасти під гвинти. Ті люди, хто потрапляв під них, то вже було перемелене кроваве м`ясо. Їм, дякувати Богу, вдалося врятуватися…. Було пів на другу ночі… Всю ніч хто, як міг так і тримався на плаву, рятував своє життя…. На світанку, ближче до шостої години ранку, їх врятували рятувальники, привезли до Новоросійська. Марія вся в мазуті, з одним капцем на великому підборі. В Новоросійськ прилетів міністр Алієв, пообіцяв, що відправлять всіх додому, щоб не хвилювалися, кожному повернуть все, що потонуло, лише треба написати перечень, хто та що мав при собі. Розпитували всіх хто і звідки, все записували. Марія весь час роздивлялася довкола, хотіла знайти подружок, на жаль їх не було. Потім всіх запросили подивитися на страшні фото, понівечених людей, щоб розпізнати серед загиблих, чи не має знайомих… Подружок там не було. Але це був тільки початок дня, страшні думки лізли в голову, не дай Боже, щоб були на дні моря. Відкидала ці настирливі думки, молилася, не втрачала надії, гадала, що все ж таки знайде їх живими. Всім роздавали чистий одяг, Марія вибрала собі рожевий спортивний костюм, описала речі та коштовності, що загубила. Звичайно дівчина шкодувала за всім, що трапилося з ними, дуже журилася за дівчатами та фотоапаратом, де були зняті чудові кадри. Ось таке відбулося знайомство з містом Новоросійськ…. Потім всіх пасажирів поселили в якомусь гуртожитку, запитували, хто чим хоче добиратися додому. Вона вагалася, чим краще добратися…. Думала, на кораблі вже попробувала, то ж, що буде те й буде, краще полетіти літаком додому, бо потягом їхати день і ніч дуже важко. Від пережитого час від часу торсалося тіло, гуділо в голові, тиснуло в грудях, переслідував страх, перед очима все те море з кров`ю, крики людей, тіла загиблих. Ніхто й ніколи не думав, що таке можливо, щоб корабель потонув за сім хвилин. Самій в голові не вміщалося, як це все пережила, страх постійно переслідував її. Весь час про себе читала молитви, просила в Бога спасіння і терпіння. Їй хотілося якомога швидше дістатися до рідного краю, до того поля, де в`язала з мамою снопи, до гаю, де була криниця, от якби ж то птахом полетіти до батьківської оселі, до родини…. З Новоросійська Марія, з хвилюванням в душі, подзвонила знайомому хлопцеві, Володі, колезі, він працював водієм. Хлопець почувши її голос дуже зрадів, що вона жива. Давно до неї залицявся, вона дуже подобалася йому. Вони домовилися, що він зустріне її. В літаку, до Львова, було четверо людей з корабля » Адмірал Нахімов». Всім, на дорогу, дали гроші і пообіцяли пізніше, ще повернути, компенсувати, за все, що втратили. Було трохи страшно та з Божими молитвами Марія прилетіла до Львова. Її зустрів Володя, вони машиною поїхали до гуртожитку. З гуртожитку подзвонила на роботу, повідомила, що вона жива. Їй сказали, що дівчата, всі троє, що плавали з нею на кораблі, живі. Дівчина була рада за них, передала вітання, полегшено перевела подих , » Дякувати Богу, з ними все добре!». Взявши деякі речі, Володя віз її в село, давно мріяв туди потрапити, познайомитися з її батьками. Дорогою, дівчина з хвилюванням, розповідала, про все, що пережила, про те страхіття, що побачила, часом плакала, аж тремтіла, не соромлячись витирала сльози. Вона вже по іншому дивилася на життя…. Їхали з великою швидкістю, Марія не звернула уваги, не помітила, що в машині час від часу відмовляли гальма, не могла зрозуміти, чому він збліднів. Та обійшлося без пригод, вони доїхали до села, але Марія його відразу попросила поїхати додому у Львів. Що їй зараз не до цього знайомства, не знала, як це все, що сталося з нею, переживуть батьки. Радість переповнювала душу, адже вона вдома… Батьки про аварію навіть не знали. Коли Марія їм все розповіла, звичайно дуже рознервувалися…. Хоча чули, що якийсь корабель потонув та і гадки не мали, що на цьому кораблі була їх донька. А ввечері по телебаченні, у новинах, передали, що затонув корабель «Адмірал Нахімов», це було друге вересня, дівчина була просто щаслива, що, так швидко, дісталася додому. Після відпустки Марія зустрілася з подружками в гуртожитку. Радість, поцілунки і знову спогади про круїз, про те страхіття, що їм прийшлося побачити, пережити. Зі сльозами на очах, всі схвильовано розповідали, як спасалися, боролися за своє життя. Дівчатам повезло, вважала Марія, адже вони були в трьох, а вона одна… Час все кудись летить... Марія зовсім розірвала стосунки з Володею, не подала надій на зустрічі. Залицявся, ще один хлопець Тарас та і з ним не наважилася зустрічатися. Навіть начальник гуртожитку підбивав клинці … А чому б і ні? Така гарна, видна дівчина, чорнява, волосся до самих стегон і одягалася модніше, найкраще всіх. Адже дядько з тіткою , не забували про неї, присилали одяг, а це ж в той час був розкіш, всі вважали її багатою дівчиною. Були і хлопці із села, що залюбки б з нею зустрічалися та вона ні на кого не звертала уваги, не лежало серце ні до одного. Через кілька місяців, Марія отримала запрошення на суд в місто Одесу по справі , щодо затоплення корабля « Адмірал Нахімов». Вона приїхала туди та їй повідомили, що її свідчення не потрібні. Дівчина вирішила все ж дізнатися про того моряка Рому, який спас її. Була задоволена, що все про нього дізналася, адресу дало Чорноморське морське пароплавство. Це був матрос Ромазанов Гаджімірза, сам назвався Ромою. Він жив в Одесі, довго не думала, купила йому в подарунок мельхіорові ложки, цукерки, торт, букет квітів і поїхала віддячити за своє спасіння. Зустріч була дружелюбною, як за святковим столом. Хвилюючи спогади, часом зі сльозами на очах, згодом веселіше…. Розмови про життя, а потім проводи і слова вдячності за подарунок. Та Марія вважала, що життя дорожче за подарунок, від щирого серця подякувала, поверталася додому… Згодом, Марія дізналася, що його підвищили по службі, після того, як вона написала лист в Чорноморське морське пароплавство, в якому виразила свою вдячність. Пройшов рік… Літо видалося тепле…. Одного разу, в вихідний день двоюрідний брат з дружиною кликали Марію з собою на Дністер. Вона наче, як злякалася, адже після тих, страшних подій, ні разу не ходила до річки, боялася води. Їй здавалося, що знову обов`язково, щось та трапиться. Відмовлялася йти, адже та рана в душі, ще не загоїлася. Вони намагалися підняти їй настрій, довго переконували. Він любив її, йому хотілося, щоб, як швидше вона забула ті події під Новоросійськом, хотілося, щоб не боялася води, поклавши руку плече, зазирнув в очі, - Ну Марійко, все позаду, таке в житті трапляється, але треба жити, на все дивитися простіше. Ну купатися не будеш, якщо боїшся, то з нами за компанію, посидиш біля річки, тож разом буде веселіше. Чого самій вдома сидіти? Схиливши голову, думала, що робити? Навіть закрила очі, щоб трохи вгамувати своє хвилювання. Та потім, піднявши голову, ледь всміхнулася і кивнула рукою, - Та добре піду…. Піду вже…. Що буде те буде! Брат з дружиною, аж повеселішали, коли вона дала згоду. Підморгнули один одному і брат обійняв Марію, - Ну нарешті, життя продовжується, сестричко! Вони з гарним настроєм йшли знайомою стежкою…. Вздовж неї подорожник, ромашки, дзвіночки, шовковиста трава, яка ледь колихалася від вітру , блищала на сонці.…. Біля річки, як завжди в літню пору, була молодь. Хтось купався, хтось засмагав, слухав музику, яка линула з магнітофона. - Марійко, ти постій на березі, якщо купатися не хочеш, а ми скупаємося, вода тепла, - роздягаючись, запропонував брат…. І зайшов в річку. Вони з дружиною, весело, всміхаючись, плавали в річці, то занурювалися в воду, то виринали з неї. Марія з заздрістю дивилася на них та сама не наважилась йти купатися. Стояла трохи далі від берега та так задивилася на водорості, що сама не помітила, як зробила пару кроків і несподівано гулькнула в воду. Копошилася, борсалася, її тягнуло донизу, зі страхом била руками об воду і кричала до брата, що тоне, але він з дружиною не чув, бо вони вже далеко відпливли від берега…. Почули хлопці, що були неподалік і один з них, набагато молодший за неї, витягнув її. Трусилася, чи то від переляку, чи від спогадів. З тієї пори Марія навіть близько боялася підходити до води. Та час плине... Прекрасна, чудова молодість, в селі весілля, сватання… Вже й Марії час прийшов подумати про особисте життя… Багато хлопців було, не було…. відбою. Звали заміж та за кого йти? Не могла розібратися в собі, як довірити комусь із них своє життя? Адже не відчувала, що когось із них кохає. Хлопець із села, Іван, давно в неї закохався, тільки вона приїде в село, він вже тут, як тут, ходив по п`ятах за нею. Це був двоюрідний брат однокласника, високий, красивий, дуже схожий на співака Талькова. Його батьки теж ходили до церкви, тому і Маріїна мама хотіла, щоб донька була близько, щоб вийшла за нього заміж. Вона була не згодна з мамою, а батько з тіткою, навіть паспорт заховали. Та все ж сварилася мама, щоб було по її, бо ходять разом з його батьками до церкви, як в очі людям дивитися, якщо не піде за нього? Ну, що ж…. Марія вже не могла сперечатися, звичайно пізня дитина в батьків, вони хотіли, щоб вже мала сім`ю і їм би, на старості років, жилося спокійніше. І було весілля, і взяли вони в церкві шлюб та життя не склалося. Спочатку жили з свекрухою, за один рік побудували дім і потім жили окремо. Народила Марійка двох близнят, хлопчиків та Бог дав життя одному, Богданчику. За другого хлопчика, Ігорька, лікарі боролися майже тиждень та він пішов в другий світ…. Бідкалася, важко перенесла втрату дитини…. На жаль сімейне життя не склалося, не притерлися, як кажуть люди, не злюбилося… Вони прожили більше десяти років, але розійшлися. Перед нею нове життя…. Ходила до церкви, молилася, просила в Бога, щоб дав сили жити далі. Чому скільки біди на одні плечі? Згадувала життя… Як двічі тонула, а потім, як з Володею їхала в село, відказали гальма, він лише через місяць зізнався в тому, а вона тільки тоді зрозуміла чого він збліднів…. І вже пізніше, коли працювала на заводі, їхала в машині з колегою по роботі, машина розбилася, а вони, дякувати Богу, залишилися живі, без подряпин. І в думках запитувала в Бога, за, що це все їй? Чому немає щастя? І ось тепер знову на роздоріжжі. Треба виживати, треба кудись їхати, адже треба за, щось жити їй і сину. З болем в серці, Марія їхала в Італію. Хвилювалася за сина, якого залишила з батьками, але іншого виходу не було. Вона в Мілані… Зупинилася в племінниці і відразу знайшла роботу. Пішла на підміну, на один місяць, допомагати по господарству італійцям. То не солодке життя…..Робота була важка, а платили мало. Працювала по двадцять дві години, як пташку випускали на волю, чи то пса на прогулянку. Після місяця роботи, знову в пошуках роботи та все ж трохи заробила грошей, винайняла собі квартиру. Що робити? Думала у відчаї, треба, щось шукати, адже не повернеться додому. Скільки грошей вкладено в поїздку! Ні треба шукати роботу! Кожного дня ходила до церкви, просила допомоги в Бога. Одного разу в церкві наче їй хтось шепотів, щось у вуха. Йшла додому, думки зліталися, як пташки, слова, як зерна сипалися з гори. Під церквою шукала ручки, щоб записати, не забути, дорогою додому, написала кілька рядків вірша. А потім, вночі не спалося і за дві години були написані два вірша»; « Маки матері», і « Зіронька в ім`я мами» « Маки матері » За гаєм на полях у житах я червоних маків назбирала іздалека лечу наче птах, щоб Пречиста маму привітала. Червоний мак квітує у полі квіти благодатної любові несуть радість чудову красу вінчують її осінь золоту.. Червоні маки квіти поля усміхається щастям їй доля довгі роки на землі прожити своїм дітям сонцем світити. Сива голубко, мамо, матусю я люблю тебе моя нене із чужини, до тебе вернуся дочекайся ,тільки на мене! Лебідкою прилечу до тебе вклонюсь низько у ноги твої зацілую, обніму до себе... більш не буде розлук на землі. М ЧАЙКІВЧАНКА » Зіронька в ім`я мами» Рідна мамо - зіронько ясна, Твої коси уквітчав цвіт весняний, Золоті долоні засівали поля, І дітей пригощаєш хлібом рум'яним. В зорянім небі ясну зіроньку знайду, Ніч попрошу, щоб сіяла ясно, Ім'ям мами я назву, Щоб на землі дітям малювала казку. Ти не дала розбудити мене рано, І тихенько воду набирала із криниці, Дітям, внукам ти годиш, рідна мамо, В зорянім небі тобі сяють зірниці. За твоє щастя молюсь до зорі, За твій спокій - у твоїм серденьку, За любов твою і долоні золоті, До твоїх ніг низенько клонюсь, моя ненько!.. М. Чайківчанка Цей вірш та вірші; « Твій вибір твоє майбутнє», « На Україну повернусь», « Україно моя цвіте весняний» Марія послала в Рим, де друкувався журнал для церкви - " До світла. Коли в душі народжується слово". Там читачі побачили її вірші. Вона мала велику підтримку від священників, Олександра Сапунко9 редактор журналу в Римі 0 і в Мілані Олександр Лісовський, а пізніше Іван Стефарук. В 2010 році вийшла книга українських поетів в Італії, де теж друкувалися її вірші, на один з них була написана музика Богданом Гірським. По радіо стала звучати пісня під назвою - »Звати мене українка». Марія шукала роботу…На ту квартиру, що вона винаймала, господиня підселила їй одну жінку з України, ( Лєну ), родом з Чернівців. Але вона вважала себе румункою, знала румунський, молдавський язики, тому їй було легше спілкуватися з італійцями. Марія у відчаї плакала їй, що не має роботи та жінка у відповідь не втішала, а все повторювала, - « Я, що тобі лікар?». Майже місяць Марія вчила італійську мову по словнику... .І нарешті знайшла роботу, пішла працювати до однієї сеньйори, допомагати по господарству. Та сеньйора невдовзі захворіла, потрапила до лікарні, Марія і там доглядала її. В цій палаті лежала одна стара жінка, до неї приходив чоловік в білому халаті, це був її син Анжело. Марія, коли вперше побачила його, якесь дивне відчуття проснулося в душі. Кожного дня бачила, як він доглядає маму і їй хотілося зловити його погляд, щоб він побачив її закохані очі. Дивилася на нього, уявляла, що це її принц на білому коні. Високий, статний, красивий чоловік, він був для неї таким жаданим, відразу заволодів її серцем…. І якось одного вечора про свої почуття написала вірш - » Привіт незнайомцю». Одного разу, Анжело попросив, щоб Марія часом допомогла його мамі, коли його не буде. Навіть пропонував гроші та вона не наважилася брати. Часом пригощав шоколадом і дав свій номер телефону. Він не багатий, але й не бідний, не наймав доглядальницю, а сам доглядав за мамою. Ту сеньйору, біля якої була Марія, виписали з лікарні і вона поїхала з нею. На жаль його номер телефону загубила, а свій номер телефону чомусь йому не написала…. Не всміхнулася доля, розійшлися дороги… Корила себе, що загубила номер телефону, а думки то весь час тільки й за нього, хотіла хоча б на мить побачити його… Через пів року сеньйора, якій допомагала Марія, померла…. Такий збіг обставин, її запрошують на роботу в те село, де живе Анжело. Вона працює в цьому селі і треба ж було такому статися, що одного разу, вона побачила Анжело в машині разом з мамою, жінка бачила її, а він на жаль не побачив. Та не буде ж кричати, щоб звернув увагу на неї, гордість не дозволяла цього зробити…. А чи то доля так вирішує, чи в небі зорі так складають пазли, чи так душі тягнуться одна до одної… Через якийсь час, вони раптово зустрілися, йшли назустріч один одному… Сяяли очі… Вона зловила його погляд, він теж був дуже радий, що зустрів її, адже йому було так важко на душі, він декілька тижнів назад, як поховав маму. Зізнався, що часто згадував за неї і в надії чекав дзвінка, але ж не знав, що вона загубила його номер телефону…. Дві одинокі людини, він і вона, якщо серця гучно б`ються і ніжні погляди гріють один одного, то чи можна розійтися? Звичайно ж ні… Та в італійців не заведено відразу приводити в дім жінку, не дізнавшись добре її, тому вони були просто друзями. Анжело підтримував Марію духовно і морально. З нею Бусом передавав передачі для її батьків та сина. Ті італійці в кого працювала Марія обіцяли зробити документи, щоб вона в них працювала легально, адже вона приїхала на роботу нелегально. Та то були тільки обіцянки. Вони не хотіли відпускати її. Тож Марія розповіла Анжело про ці проблеми і вони разом зробили висновки, що їй треба від них тікати .. . Марія сумувала за домом, за рідним краєм та, як поїхати, треба ж гроші заробити… Все вечорами, перед очима рідні стежини і чудовий сад…. Це один із віршів, написаний про рідне село; Моє рідне село Моє рідне село - біленька батьківська хата Мій казковий світ дитинства на березі Дністра Босоніж злітає думка солодка крилата Де стрункі тополі підпирають небеса. Моє село - яблуневий садочок у цвіту І незабутній спогад - мого роду коріння Тут моя весна, як ліловий бузок у квіту... На зорі, перше кохання злети падіння. Моє рідне село - над ставом плакуча верба... Столітній дуб, на княжій горі світлі хороми, Пахуча липа заквітчала двори вздовж села Голосний дзвін церквиць кличе журавлів додому. Моє рідне село - перші зустрічі прощання... Моєї душі - земні скарби і гірка сльоза У мені весна, заврунила - сонця світання... Веде, у діброви, ліс гаї безкраї поля. За рідним селом, в'ється річка, як синя стрічка, І біла чайка - обіймає своїми крильми, Віддає поклін, колише - зоряна нічка Де над бистрою водою шумлять ясени. Де б у світах, не була до тебе повертаю ... Бо залюблена, закохана як сходить зоря.. Тут від пісні жайвора, душа розквітає тут все рідне ,і дороге.. Водиця із джерела. Рідне село - садочок, школа гігант завод, Тут течуть молочні ріки до Чорного моря Щастя, л'ється водограєм із мелодійних нот... Бо тут народилась, моя родина і доля. М. Чайківчанка Одного дня їй, подзвонив брат, треба було терміново їхати додому, бо захворіла мама. Марія з тривогою в душі їхала в Україну. Вона вдома.. Лише місяць доглядала…. Серце рвалося на шматки, на жаль руки не підкладеш, проти долі не підеш, мама померла… Декілька днів з батьком день у день на цвинтарі, але ж треба за щось жити. І Марія повертається в Італію… Знову робота і зустрічі з Анжело, як друзі… Ходила пригнічена, боліла душа, щеміло під серцем. Вдома і в церкві з молитвою… Жила в скорботі…. Пройшло пів року… Марія з Анжело саме їхали до церкви на службу Божу, подзвонив брат сказав, щоб терміново їхала додому, бо дуже погано батькові. Анжело тільки почув, відразу, схвильовано, розвернув машину, їхали до квартири. Він позичив їй гроші і господарка квартири дала документи і гроші, бо були закриті всі банки, це був вихідний день. На великій швидкості гнав машину Анжело, щоб встигнути на БУС в Україну… Той БУС підвіз її до самої хати. Горе за горем, знову чорна хустка, розпач і журба. Марія поховала батька, дім лишила братові, а син залишився з свекрухою. Вона щомісяця висилала гроші, бо де б знайшла кращу роботу, щоб отримувати не погані гроші…. Треба жити заради сина, щоб він всім був забезпечений. На душі важко, під серцем щеміло та тільки так вона могла йому дати все. Повернулася до Італії, як зранена пташка … Її зустрічав Анжело на машині, намагався підтримати в такий важкий для неї час. Марія придивлялася до Анжело, дізналася, що він ні разу не був одружений, дівчину яку мав, розбилася на машині. Не пив і не курив, майже кожного дня зустрічав її з роботи, якщо вона навіть затримувалася, чекав скільки треба, без ніяких нарікань. Мудрий, інтелігентний, спокійний, врівноважений і в той же час веселий і добрий. Не боявся ніякої роботи, про таких кажуть, має золоті руки. Все вмів робити, ремонтував машину, знав комп`ютер, вмів шити, приготувати їсти і навіть білити хату.. Працював на французькій фірмі, правда зарплату платили не велику, але йому було достатньо.. Анжело для Марії став справжньою опорою, ставився до неї, як до пані, балував шоколадом, цукерками. Разом їздили до церкви, співчував їй в утраті близьких, поруч з нею ставив свічки за своїх і за її батьків, за того маленького хлопчика Ігорька, який побачив світ, лише на мить… Возив на службу Божу, в українську церкву до Мілана, священика Арона Новара. Вона в ньому бачила наче якогось Ангела, брата і друга, і зрозуміла, що це кохання. Про свої почуття написала в вірші; - В твоїм погляді сяє весна». Пройшло майже два роки, як помер батько Марії… Анжело вже вкотре запропонував їй вийти за нього заміж. Вона не вірила, що нарешті зможе стати щасливою. Цього разу думала не довго, дала згоду. Марія відчувала до нього потяг, коли був поруч, то тріпотіло, то завмирало серце, душею відчувала, що обожнює його, кохає…. Надворі осінній, теплий день… Сонце, то виглядало, то знову ховалося поміж великих білих і сірих хмар… Легенький вітерець загравав з останніми листочками на деревах, ті ледь - ледь тремтіли, мов сперечалися з ним і тягнулися до сонця. … Біля Загсу стояла купка людей, про, щось весело сперечалися, раз – по - раз поглядали на двері, чекали на наречених. Хтось крикнув, - Ідуть! В дверях, в оточенні родичів, з`явилися Марія і Анжело. Вишукано одягнені, з сяючими обличчями, вони всміхалися один до одного, до друзів, родичів. Радість переповнювала душі…. Анжело був задоволений, що нарешті знайшов свою половинку, з якою хоче зустрічати ранок і вечір, розділяти кожну крихтину хліба і щасливо прожити все життя. Він ніжно обіймав за плечі, всміхався і все зазирав в її сяючі очі. А Марія, вся, аж світилася від щастя….Вона стала, ще вродливішою, як квітуча троянда під сонцем навесні…. Ледь примружила очі від сонця, що світило прямо на неї, на мить задумалась, невже я живу? Невже в мене все буде добре? І перед очима та зірка над морем, що мерехтіла, немов подала знак….Значить вона благословила на життя! Значить збулися мої мрії! Вкотре дякувала Богу і долі, що вижила, адже смерть переслідувала її, три рази тонула і два рази, ледь не загинула на суші…. Вітання, бризки шампанського, букети квітів, поцілунки… Вони знайшли своє щастя… Марія продовжує писати вірші.... В 2016 році видається книга" Прийди у мій сад" і зараз готуються до друку чотири книги. Майстриня слова продовжує свій творчий шлях... « Не знаю де помру» Не знаю де помру, у якому краю? Та знаю, одне що я "Українка" За тебе земле, душа кров'ю стікає... Бо ти моя мати, а я твоя кровинка. Допоки світить сонце на білім світі, В грудях , б'ється серце, носять ноги - росою оживу, цвіт калину на вітті Зашумить, кущ рясно край дороги. Пробач, що у важкий час далеко від тебе! Вимірюю, відстань у думах словами, Я журавкою, лечу у грозу у небо, прошу, у Бога миру під небесами. Я зажурена мальва, лист кленовий... Журавлинна пісня, печальна сльоза Сузір'я, промінь зорі світанковий випромінюю світло до твого вікна. Я солов'їна мова, галузка вербова, крапля водиці водограю Дністра З божої ласки, блаженного духу мова Яка веде,на високі кручі до Кобзаря. Не знаю, де помру у якому краю? У який час, на груди зложу крила... Та знай ,тебе люблю, за тебе страждаю, щоб грудка землі моє тіло покрила . І над головою, зацвіла червона калина... Востанє, соловейко заспівав для душі, Щоб до мене, зійшлась до купи родина І на могилі, зацвіли білі айстри навесні. М. Чайківчанка. Від автора; Життя - не мед… Скільки страхіть і бід вона пережила І вирішила доля… Хай світить зірка - живе дитя… Та й дала в подарунок… Два сильних, величезних крила Щоб під сонцем осяйним…. Зустріла, щасливе, майбуття. ***** Викладені факти дійсно мали місце в житті героїні. Ніна Незламна / Соколова/ О2.09. 2018р

ID: 805280
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.09.2018 09:17:39
© дата внесення змiн: 20.09.2018 08:09:15
автор: Ніна Незламна

Мені подобається 37 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



Попередній твір    Наступний твір
 Перейти на сторінку автора
 Редагувати  Видалити    Роздрукувати


 

В Обране додали: Любов Іванова, Тетяна Горобець (MERSEDES), Lana P., *SELENA*, Андрій Л., Іванюк Ірина, Ніна-Марія, dashavsky, Шостацька Людмила, Чайківчанка, Ольга Калина, Svitlana_Belyakova, Надія Башинська, Зоя Енеївна, КВолынский, Ганна Верес, Анфиса Нечаева, Виктория - Р, Лілія Левицька, Світлана Воскресенська, Світлая (Світлана Пирогова), Лилея, Капелька, Жора Гарпунов, Катерина Собова
Прочитаний усіма відвідувачами (263)
В тому числі авторами сайту (69) показати авторів
Середня оцінка поета: 5.00 Середня оцінка читача: 5.00
Додати коментар можна тільки після реєстрації
Зареєструватися може будь-який відвідувач сайта.
Сторінки (4):  назад [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] вперед




КОМЕНТАРІ

Виктория - Р, 27.12.2018 - 20:40
12 16 22 give_rose Чудова проза,дякую Вам Ніно! flo12
 
Ніна Незламна відповів на коментар Виктория - Р, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую ! Рада,що сподобалася проза. Всього найкращого Вам! give_rose 21 22 22
 
Ірин Ка, 30.10.2018 - 10:25
Цікава розповідь про цікаве та не просте життя! 12 12 12 16 flo26
 
Ніна Незламна відповів на коментар Ірин Ка, 01.01.1970 - 03:00
Вітаю Вас!Щиро дякую! give_rose 21 22 22
 
16 Зворушлива історія про долю Вашої героїні, Ніно. Добре написано. Хай щастить у житті, Чайківчанці! 16 21 22 22 give_rose flo36
 
Ніна Незламна відповів на коментар Михайло Онищенко, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую! 21 22 22 give_rose
 
наталія калина, 05.10.2018 - 23:05
12 ЧУДОВО! ВІТАЮ ВАС, НІНУЛЯ! 16 22 22 friends
 
Ніна Незламна відповів на коментар наталія калина, 01.01.1970 - 03:00
Добрий день!Радо вітаю Вас!Щиро дякую! give_rose 21 22 22
 
Martsin Slavo, 29.09.2018 - 16:28
give_rose give_rose give_rose 12 12 12
 
Ніна Незламна відповів на коментар Martsin Slavo, 01.01.1970 - 03:00
ВТАЮ ВАС НА СВОЇЙ СТОРІНЦІ!Дуже дякую! give_rose 21 22 22
 
Valentyna_S, 26.09.2018 - 22:48
Дякую, пані Ніно, що познайомили ближче із нашою одноклубницею. Ваша проза як завжди легка, розповідь динамічна, всі описи пропустили через себе. Ви молодчинка
 
Ніна Незламна відповів на коментар Valentyna_S, 01.01.1970 - 03:00
Сердечно дякую за теплі слова!. Рада,що читаєте мої твори. Всього найкращого Вам! give_rose give_rose give_rose give_rose 21 22 22
 
*SELENA*, 26.09.2018 - 09:30
12 give_rose
Дякую за цікаву розповідь про авторку КП, яка скупа на слова тільки смайлики ставить під віршами (моїми), а тепер я думаю, а можливо вона десь на такій роботі, що не унеможливлює повноцінний коментар. Ще раз Вам дякую за те, що відкрили очі (я вважала, що то просто лінь) і я під іншим кутом тепер сприймаю свою читачку give_rose
22 19 22 flo26
 
Ніна Незламна відповів на коментар *SELENA*, 01.01.1970 - 03:00
Сердечно дякую! Рада,що завітали. Мабуть у кожного є свої якісь причини...Нехай у всіх і завжди буде добре!!! Бажаю Вам успіхів !!! friends give_rose give_rose give_rose
 
*SELENA* відповів на коментар *SELENA*, 26.09.2018 - 09:42
Так, погоджуюсь з Вами, іноді ми цього не враховуємо frown
Навзаєм - і Вам успіхів і наснаги friends
flo13
 
Ніна Незламна відповів на коментар *SELENA*, 01.01.1970 - 03:00
Щиро дякую! Навзаєм! Запрошую Вас прочитати ,ще одну прозу. в двох частинах " Після випускного". Це там в прозах,- Догрузити- знайдете.гарного відпочинку!!! give_rose give_rose give_rose
 
*SELENA* відповів на коментар *SELENA*, 26.09.2018 - 10:02
Дякую give_rose обов"зково зайду прочитаю.
Вас, як любителя прози, запрошую почитати мою ліричну прозу в рубриці - лірична проза - там невеличкі, коротенькі замальовки.
22 19 22 flo12
 
Ніна Незламна відповів на коментар *SELENA*, 01.01.1970 - 03:00
Дякую! Вже йду! Нехай щастить! friends 23 23 23
 
Lana P., 25.09.2018 - 05:21
насолода читати Вашу прозу, пані Ніночко give_rose
 
Ніна Незламна відповів на коментар Lana P., 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую!Завжди Вам рада. Всього найкращого!!! friends give_rose give_rose give_rose
 
sloboda, 20.09.2018 - 19:47
Дуже гарно описали. Дякую, що познайомили мене з поетесою, яку на жаль до цих пір не знав. Мені сором, а вам плюс. hi
 
Ніна Незламна відповів на коментар sloboda, 01.01.1970 - 03:00
Дякую Вам за теплий відгук!Успіхів Вам,шановний! 21 23
 
Надія Башинська, 20.09.2018 - 10:23
16 flo21 16 Яка гарна Зірочка! Ви , Ніночко, велика розумниця! Як вміло описали долю нашої Чаєчки!Я пишаюся вами обома! 32 flo18 32 Хай вам щастить!!! flo26 flo26 flo26
 
Ніна Незламна відповів на коментар Надія Башинська, 01.01.1970 - 03:00
Сердечно дякую Надійко за теплий відгук! Навзаєм! І Вам також всього найкращого!!! friends 21 22 22 give_rose give_rose give_rose
 
ВАЛЕНТИНАV, 15.09.2018 - 18:08
Варто високої оцінки! give_rose give_rose give_rose
 
Ніна Незламна відповів на коментар ВАЛЕНТИНАV, 01.01.1970 - 03:00
Дякую Валюшо! Завжди Вам рада. give_rose give_rose give_rose 21 22 22
 
Зоя Енеївна, 11.09.2018 - 12:51
Сильний твір про сильну жінку,у якої є чому повчитися! 16 16 16
 
Ніна Незламна відповів на коментар Зоя Енеївна, 01.01.1970 - 03:00
Дякую,Зою! give_rose 21 22 22
 
Любов Іванова, 09.09.2018 - 19:16
Абсолютно досконала проза... Почитала відгук самої Марії і розумію, що все так і було у її житті.. Браво Вам, Ніночко!!! 12 12 12 16 16 16 19 22 22 flo31 flo34 flo34 flo34 12 12
 
Ніна Незламна відповів на коментар Любов Іванова, 01.01.1970 - 03:00
Дякую,Любочко!Реальні події в прозі , таке життя в нашої Чавківчанки. give_rose 21 22 22
 

Сторінки (4):  назад [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] вперед
Нові твори