Трапилося це влітку,
У погожу днину…
Тож зібрався кум до кума
Вкотре на гостину.
Взяв рівненький кусок сала,
В додаток – плящину,
Щоб зла доля не спіткала,
(Знайдеться ж причина)..
Ось вже й кумове обійстя.
Повів кругом оком
Та й від того враз спинився,
Що вздрів ненароком,
Як побачив, моя нене,
(Були часи й гірші),
На горбку під старим кленом
Кум складає вірші…
Силоміць слова рихтує
Рядок до рядочка…
Каже: « Ось навпроти Муза
Сидить край садочка…»
-Може, ти учора, куме,
Перебрав добряче,
Що вже Муза ввижається?
Отямся, козаче!
Рве натхення! Гонорово
Повів мудро вусом…
-Схаменися! Ти ж із мови
Мав лишень два з плюсом!
Знаю, грамота тебе
Не знайшла з роками.
Чи ж сумління не шкребе
Маячні рядками?
Знаєш, друже, всяке діло
Уміймо робити.
Бо, як робиш неуміло-
Справу заганьбити.
Стануть кислим «вінегретом»
Хореї та ямби.
Сподівайся на брехливі
Лишень дифірамби…
Кум зважав на реноме,
Радив до безтями…
-Хто ж оце усе сприйме???
Такий, як ти, сАмий….
Причаївся день погожий
У кленовій тиші...
-Куме, хлопець ти - хороший!
Не пиши лиш вірші...
