На підвіконні стояли свічки,
даруючи світло свого життя.
Наче самотні вночі світлячки,
іскри ритм стукав, як серця биття.
Чотири свічі тихо стікали,
скрапував віск на холодний метал.
І, здалось, ніби щось прошептали,
крізь призму німих, холодних дзеркал.
Свіча перша, моргнувши, сказала:
"Я - спокій, але всі люди, на жаль
мене не бережуть, я не знала,
що я давно вже забута деталь.
Моя доля навіки заснути!"
І свічки вогонь одразу же зник...
І назад її вже не вернути,
беззвучним той залишився крик.
"Я - віра, - сказала друга свіча, -
люди не мають в мені потреби.
Краще згинути від леза меча,
горіти мені дальше не треба!"
Ледь промовивши останні слова,
гніт полум'я одразу погас.
І так самотньо сльозами сплива
свіча третя в останній свій час
промовила тихо: "А я ж - любов!
Та сил горіти я більш не маю,
мене вже більш не подарують знов
і як долі дар вже не приймають."
І ця свіча застила в німоті...
Та тут раптово забіга дитина.
Побачивши свічки ті в темноті,
заплакала тихенько сиротина.
"Чому? Як? Ви ж маєте горіти!
Я ж так боюся злої темноти!"
Поспішила сломов обігріти
свіча четверта: "Від суму і біди
тебе я заховаю, милий мій!
Поки мій вогонь іще жевріє
запали свічки своїх ти мрій,
бо я жива, бо я - твоя надія!"
