Ти пам'ятаєш,
Ти усе пам'ятаєш,
Тому я не можу забути.
Відвертість нас винищить,
Вигубить, мов птахів під час війни.
Ти вчив мене бути грамотною,
Любити слова,
Та вчитель із тебе ніякий.
Вони досі мені болять,
І нічим заглушить цей біль.
Межа говорила, що варто відпустити,
Варто сказати хоча би ''добраніч'',
Якщо не вдається '' прощай'',
Але ці ночі такі білі,
А я звикла до мовленнєвої правильності.
Це ж ти навчив.
У мені немає перестороги,
Краплю правди, і я втрачаю глузд.
Досі він був начищеним ваксою
Чоботом.
І душив мене, як колись ти душив мені горло
За моє ''ле хаїм''.
Тому я й не вмію міцно й широко дихати.
А потім раз у раз приходили залізні ночі,
Через них я ставала сивою.
Добре, що буяло літо,
Воно вибілило мої коси,
А мене білувало.
Змагаюся за виправдану ніжність,
Але позирк зосереджений на руках,
Бо за твоїми обіймами часто ховався ніж.
Пустеля червоніє,
Військо наступає,
Я кричу, що тобі треба тікати.
Ти занімів,
Вогнище шкварчить,
У голові оркестр,
Тому мої слова здаються судомами
Німого.
