чави налиті кров’ю очі вишень,
дери п’янкий медовий шелест лип,
від заздрощів розчулився всевишній
дощем ревів, гримів_ доки охрип_
палітра мерехтить до щему в оці,
порожні відра падають в криниці,
рояться мавки в дивній помороці,
баграми тянуть в злежані копиці_
віддай належне безпорадним музам,
гойдай неоковирні тла розлами,
по золотим стрибай гіпотенузам,
тремтячі промені в’яжи в тугу вузлами_
знайдуть підвечір біля очерету_
замореного вищих сфер любов’ю_
що з тінню власною лежить кривим валетом
й воркоче щось про очі вишень з кров’ю_