Так за́тишно біля рідно́ї хати,
Де сад цвіте, і трави зеленіють...
Та плаче там осиротіла мати,
Від болю руки стомлені німіють.
Не знає горя той, хто не стрічався
З війною, де біда знайшла притулок,
Де з кожним днем солдат-герой зближався
Зі смертю, не знайшовши порятунок...
Де гинуть у вогні ще зовсім діти,
В новинах — знову хлопцю двадцять років...
Було... І в чорній стрічці, в живих квітах
Слова: "Героям слава й вічний спокій!"
І зазирнувши в очі тих солдат,
Що віддають життя за Україну,
Ти молиш, щоб не бу́ло більше втрат,
І просиш, щоб ніхто вже не загинув.
Так мрієш, що не буде в нас війни,
Хоча.. її ж неначе, не існує...
Благаєш: " Боже, Ти їх вборони!!!
Бо час смертельні рани не лікує..
Щоб не ховала сина жодна мати..
Щоб зміг побачить він, не тільки мріять,
Як за́тишно біля рідно́ї хати..
Де сад цвіте, і трави зеленіють...
