* * *
Чи то в житті не раз я помилявся,
Що чорне білим примарилось мені.
Знайти себе в тім світі намагався,
Щоб слід залишити на тій святій землі.
Шукав загублене оте примарне щастя,
Ліпив із того, що Бог в долоні дав.
Та крався сумнів чи щось із того вдасться,
Щоб те не пізнане я сам колись пізнав.
Залишу в спокої оті невтрачені надії,
Прожитий день назад не повернути.
Блукають в небесах ті нерозквітлі мрії,
А все, що пережито, не можу я забути.
Не з квітів зірваних сплету вінок для долі,
А з днів й років , яким би ще цвісти.
Мов ті пшениці ще колоситись в полі,
Непройдену стежину, щоб до кінця пройти.
Й десь там за обрієм де журавлі курличуть,
Де осінь пізня прямує до зими,
В безмежну даль я долю ту покличу
Із Богом даної розквітлої весни.
23.05.2017(Михайло Чир)
