як одна з тих утопій, що скидається, радше, на сон_
чи одна з тих історій, що позбута зачину й фіналу,
просто збіг хронотопів цілком недотичних персон
в турбулентному морі край скелі міського вокзалу...
слюдяні акварелі сліпих мимобіжних дощів,
дві тонкі паралелі як напнуті струни бриніли,
слів чужих в голові що на кленах травневих хрущів,
липне рима до рими як тіло астральне до тіла...
пасторальні сюжети на вщент еклектичному тлі,
недотичні до того персони, барліг погодинний,
їм не стане бюджету втекти аби з карми петлі,
вийдуть в ранок з полону втамовані / грішні / безвинні...
то одна з тих утопій, що зійде, як білий туман,
чи одна з тих історій, що зроду не мала продовжень,
просто збіг хронотопів, без сліз та пульсації ран,
в турбулентному морі тотожних пустих перероджень...
