Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Юлія Марген: Сараєво, щоденник - ВІРШ


Юлія Марген: Сараєво, щоденник - ВІРШ
UA | FR | RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека | Поети нашого Клубу | Спілкування | Літературні премії | Конкурси Клубу Поезії | Контакти | Оголошення |  ДО ВУС синоніми |  Основи поетики | 

 
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<
e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >



Зараз на сайті - 8

Пошук


Перевірка розміру




Сараєво, щоденник

... І знову радите мені: напиши вже щось високе… Захмарне, виняткове. Як раніше! Як раніше зобрази. Та я, узрівши свято повсякденного У кожнісінькій людині, уже не можу забути, Що кожна як скрижаль, розписана Божим пальцем, Мовби алмазом по склі. Кременем по кістці. І я ніколи не зустрічала однакових. В гам-суничній закрутці добре розмовлялось з мертвими. А тепер — чи встигну отямитись від шарманки живих? Я поспішно вирекла: перегоріла! Та це я просто перегрілась, А прийшла до тями, дивлюсь — Сараєво! Молись зі мною, Попрасуємо крила, причешемо собак... І знову розкуйовдимось. О, ні! Любий, як бути?! Чим зарадити? А тобі так подобається? Лиш ти не кажи: «напиши щось високе», а радше зміряй зі мною Діаметр всього, що пульсує: Тринадцять метрів — як у класичній цирковій арені. Vaša kruna, veličanstvo! Та я не пишу високого. Високе любить мене і ходить зі мною по землі. «Епічного! Епічного!» Заклинаю вас Іменем усіх живих, подивіться: мої сусіди — мої друзі — це епічні люди. Як питають: що тобі подарувати? То кажу: нічого, просто поверніть мою порцеляну! Або зробіть так, щоб я забула за неї. «То що тобі подарувати? Ми чули, що ти запала На зелені ролокасети для вікон...» Порцеляну! Якщо розбили її, То так і скажіть! І більше ніяких стендапів — Якщо ви знову не запасетеся хмелем! А потім плачетесь: На нас не подіяло, бо ми тільки за вами допивали! А ви стільки всього прогавили, поки сиділи в «рожевому гудіні»... «Бо ми — не таліби, ми — світські, але тепер будемо у вас, І без вас у «гудіні» ні ногою, obećajem!» Та лаяти їх не можу, і люблю ще дужче, бо вони — божевільні, І божевілля ще ніколи не мало таких трубадурів. «Ти тепер наша сестра», і я готуюсь втирати сльози, Та цього разу не допивайте за мною! У мене тут, виявляється, фуксія росте на балконі, Згадати б, хто її тут поклав, чи хто за нею має доглядати. Яка тендітна краса! Та знай — собаки тебе з‘їдять, І тонізуючий крем виведуть з твоєї крові. І я не зможу нічого вдіяти. Зронила б сльозу… Але чого ти тут розсілась? Балкон — для того, щоб розвішувати одяг, І махати сусідкам, і кричати: а тепер поміряй друге! А пізно ввечері дивлюсь, на лавці знову сидить Та сама пара: рум’яна дівчина, а поряд — кремезний чолов'яга, І водить рукою їй по спині: вгору-вниз, вгору-вниз, Вгору-вниз, мовби втираючи мазь від остеохондрозу; Вона гигоче, а він їй отак рукою по хребті вгору-вниз, вгору-вниз. І що далі? Переходь уже до, не знаю...Поцілуй хоча б... Лиши вже ту спину.. І так частенько їх застаю. Милий, глянь, знову вони! «Та це він у мене деканом був! Perverznjak, але дівчата від нього у захваті» А далі того втирання справа не йде. І коли це хребет став ерогенним? У нього руки волохаті як в Ісава, і в неї вже, певно, Вся кофта обросла... Kako znaš sigurno? Я-то знаю, бо мої пси уже линяють. Вгору-вниз. Вгору-вниз. А далі...? Далі буде. Облом! Облом такий, що ми аж розсердились. Скільки можна? Він ніяк не прогресує. Гукни йому щось. Perverznjak i napaljen, nemа smіslа. Оззі-О! З-оззі-Зо! Оззічок, нам пора іти! Сьогодні у тебе свято — день звільнення від терористичних залоз! Лоретто, підпережи крижі, пантруй хату! І ми виходимо. А за дверима вже стоять — свідки Єгови!!! Я ж вам казала: нікого немає вдома, — а ви залишились перевірити? І тут їх багато. Подейкують, що вони і в космосі є. Уявіть ***літаєте собі на орбіті ***плануєте графік для спейс-шатлів*** ***зондуєте Землю***закріплюєте нікелеві акумулятори*** ***куштуєте спаржу із теплиці***міняєтесь каютами*** ... Аж ось В ілюмінатор педантичне тук-тук-тук: «Ми б хотіли з вами побалакати!» А є ще медексперименти на орбіті! Свідки, чому б вам Не послужити людству... Підіграйте ж моїм ідеям... Та я не в космосі, а лише на порозі, і свідки кажуть: «Hoćemо razgovarati о vašoj budućnostі» Змилуйтеся, я не маю часу на будучність, я веду Оззіка на кастрацію! Та, якщо ви хочете, то можете піти зі мною, і по дорозі розповісти все... Все, що помістилось у цій вашій брошурі — на одну сторінку! І вони зраділи, навіть увійшли зі мною до ветклініки. І поки я чекала, коли Оззіка роз’оззять, Співрозмовники присіли біля моїх ніг, і почали витягувати мене З пітьми і мороку вічної темряви... С т о п ! Якої ще пітьми?! Коли це ви мене там бачили? Мені темніло від того, що Оззі бушував, А тепер усе, попітнів і басталякомедія, пітьму — на мило! «Протиприродна процедура»? Уявіть, що Оззік втече і загуляє, А одного дня повернеться: Мамо, тату, знайомтесь, це мої Озаура і Озріель. І що тоді робити? Чим їх годувати? Горобцями, голубами, Сусідами, чи випадковими захожими, як ви?... «Zаsmejao si me! Іmаš najbоljе među nаjbоljіma. Volim te, volim živоtinje!» Stvarno ne znam, Mirsad! O čemu mogu pisati...? I я читала йому псалми навмання, а, натрапивши на улюблений, Уже не зрушила з нього. Pitanjа egzistеncije, drаgi. «Давида, коли він змінив своє обличчя на безумне перед Авімелехом; і його прогнали, і він пішов...» Мені-то виходити було важко, Я думала, усе насилу, та коли повірила, Що юродивий може виказати правду, Не понісши при цьому кари, мені вдалося. Саме тоді, на похороні Євки, сестри мого прадіда, Коли я востаннє була вдома. Не смійся, бо у мене таки був дім. І все було не таким, яким ввижалось усім. І мені стало зле. Я присіла під гробом, вхопившись за триногу підвищення. Шепіт. Бурмотіння. «Коли ти вже виростеш?», — І беруть мене під руки, та я не даюсь. Дозвольте мені тоді, коли я зможу... Лицеміри. Ми з вами не встигли. Тотальне відчуження, і ми не доступились. 107 років, і пов‘язь обривається. Розходіться, лицеміри. Сервант повен книг — ось вам спадок... «Коли ти вже виростеш?» І ви її терпіти не могли, — бо майже не знали. Навіть впритул до смерті ви мало що відчуваєте. Бо ви її терпіти не могли. Ви їі терпіти не могли, лицеміри... Я присіла і заціпеніла. А ви похитайте головою, Проженіть мене нарешті, і я піду, щоб ніколи уже не вирости До ваших люцефей. «Кохана, і це все було в одному псалмі?» Кров, мідраш і ремесло — в одному єдиному. «Nasmesi se srce, idem u krevet, draga, ponekad je teško...» Бо це — рroklеta strvаr. Що ж, розбав, будь-ласка... Про твою бабцю? Давай. Розсміши мене. «В юності моя бабуся сильно кохала одного юнака, Та боялась, що він дізнається, бо така була сором'язлива...» Як фатально! «... І коли, одного дня на танцях її адоніс Нарешті підійшов до неї, і запросив, То бабуся розгубилась і, щоб не видати своєї пристрасті, Сказала йому просто: іди до cpаки...» Що в оригіналі прозвучало як «odjebi» «... і вона вміла любити, навіть якщо це нам завжди Здавалось ненавистю» О милий, дівчата кажуть «ні», покриваючи палке «так», Але твоя бабця направду заткнула нас за пояс! Моя теж була гримуча. Малою я казала, Що буду своєму чоловікові приносити каву у ліжко. А бабця: «то він що, буде інвалід?» І ще додала, що мій чоловік буде ходити в чорних окулярах. А бабця: «то він що, буде сліпий?» І мені хотілось запропаститися, бо я повірила, бо страшно і смішно, Бо варварство — це бабусиний підхід. А ще був кодекс честі: «Терпи, терпи» і, чесно, я терпіла, скільки могла, І, поки терпець урвався, аж сказилась. Де ж ти був, коли мені було е-е-е-е-надцять? «Tebe čekao čitavog života...» Іsроd mržnjе se nalazi ljubаv, і це мені знайоме. Бо в самої жила-була ненависть, Та потім вона дременула від мене, а я за нею: Ти мене стимулювала, коза драна, заряджала й надихала, А тепер тікаєш! Від мене ще не тікали… так явно. Я доберусь до тебе… Але вона втекла, а я пішла покаятись За те, що хотіла її розшукати. Священик шпарко мене насварив: «Це що таке? Не можна ненавидіти свого батька! Він же тебе любив! Ти, певне, з тих дівчат, що тільки й думають про те, Яким лаком малювати нігті!» Мамамія! Падре, хто говорить про ненависть? Я ж кажу, вона щезла, а я каюсь у тому, що затужила. Тато був хороший, хоча й сидів колись у тюрмі, І ми росли по законах, які він переніс у наш дім. Але ж душа як дерма — чиста, покарайте саму бацилу... А нігті — так, і кожен різнокольорово, щоб смішити людей. Я б і вас насмішила, падре, якби ви не були таким... (шайтаном). «Чому ти смієшся? Що кумедного в історії твого батька?» О, хоча б те, що він був найрозумніший — ой, біда! — з усієї сім‘ї, А рекет і розбій — це не так паскудно, як, наприклад, лицемірство, Бо перше можна скоїти — і виправитись, А друге стає властивістю душі. Ви чули, до речі, про такого письменника, як Кнут Гамсун? Це потомок вікінга-конунга Гаральда Прекрасноволосого. Ах, падре! То ось, Гамсун залишив по собі заповідь «шануй дітей своїх», Та, звісно, сам її не додержав... Падре затулив вуха і насупився. А кажете «ненависть»? То ви часом не про свою? Та йду вже. Йду. Скільки Ave? Не замало? Мовчу-мовчу. Drаgi, izvinі stо mi je tоlikо trebalо... Та чухаймо звідси! Уже смеркає. Пора вигулювати золотоординців! Що я бачу! Не тільки свідків тут сила-силенна, а ще й хасидів. І питали наші «світські таліби»: ви сьогодні будете в «гудіні»? А хасиди у відповідь: ні, ми тепер у «касабланці» Господи, що я прогавила? Коли встиг перевернутись цей світ? А вечір лише набирає обертів. І я натрапила на друга зі шкільних років, Він тут розгнуздався конкретно: «...ми в Єрусалимі як зірки, Бо корінних там прозивають клопами. Та по нам видно, що ми Не сарахмани — не галицькі, не буковинські, не уманьські...» Гальперін, щука! Невже це ти? Гуляєш по світу? Схаменися, який ще Бруклін? Там усі — з Волині. Ти ж зі Станіславова. І вже зірка Єрусалима? ? ? ? Так, любий, я його знаю, навіть bolje nеgo on sаm sеbe. Гальперін колись переїхав у наше місто, і ми дружили. Він тоді ходив у різних сандалях, і ще не був таким когутом. А як хвалила його моя бабуня! Почула б зараз, то сказала би, ручаюсь: Най би качка копнула тебе, хасидику ти наш! І я ні разу від нього не чула, що він надумав Бути зіркою Єрусалима. Стоматологічний кабінет — оцю маячню я чула. А світ таки перевернувся, Господи — до невпізнання. Що сталося з нами? Чи не були ми добріші? Скільки можна Бути гайдамаками над цим мертвим вічним вогнем? Довго ще бути його випускниками? А ми були сердечніші. Я знаю, що були... «Srсеdraраteljne рričе... Jеr si рrеvišeе ljubаzna, draga Julija. Вog je milоstiv» Тому я і знаю, що були добріші... Давним давно, Та досить недавно, коли мені було 19, і я поверталася додому. Пограбована у Борисполі. Нещадно. Чи чекати самарян?! У непривітному терміналі обмірковую варіанти: О! Друзі в Києві виручать мене! Якщо згадаю їхні номери...! А додому дзвонити — нізащо. Скажуть: докотилась. Справа сидить росіянка, а зліва — вірмени: брат і сестра: «Ми приїхали до друзів на весілля!» І невдовзі мене втішають: «Не побивайся, Ми тебе саму тут не покинемо! Підеш з нами на весілля» А я сиджу в адідасі, моя горгона — в капюшоні. «Мені — на весілля?!!!» А росіянка заговорила: «Такий холод у нашій Камчатці. Птахи мчать до переднього скла і розбиваються... Ми їхали, а їх було більше і більше... Вони так хотіли... Так їм дійсно захотілось... Вони хотіли цього...» І я сиджу, така згорьована, слухаю про Камчатських птахів, І відчуваю, що прожогом воскресаю — підживлена Смертю, яка мені не личить. Розімнись. Обтрусись. Роззирнувшись, усвідомлюю, що я не пропаду. Підстрибни. А сонце прижмурилось, ніч насувалась, і мої щоки висохли, Kraj trake, — Києве, ти розшарпав мене, Мені б лишень добратися додому. А про більше я уже не мрію. Живцем — ніколи... «Я куплю тобі квиток», — каже жінка, — Просто лети додому... І я, окрилена, захопила з собою зледенілих птахів. Імена молодят гріли їх у дорозі. А квітень починався шалено: Сестра, погостювавши, повернулась, а прибув братик, точніше, кузен. «Ух, моє щастя, що я її не застав». А моє — що вона прибула без чоловіка, Бо ця холодна війна крає мені серце, і проявляється найгірше, І хочеться штовхнути швагра під автобус... Його щастя, що він не явився. А братик привіз з собою нову дівчину. Ми саме байдикували з сусідками, казали одна одній: Ти гарніша! Ні, ти! Не мели дурниць! Ти гарніша! А ти магнетична! Ні, ви двоє! Чия бронза? Моя! А потім твоя! А золото їй! Ні, ти гарніша... І отак волейболимо, і впиваємось бабською насолодою, А потім розпоримо сукню одній із нас, яка у неї вже не влазить, І змусимо її перешити, і їй найбільше перепаде «ти гарніша» Аж ось заходить дівчина... Та-дам! Та-дам! Ми пороззявляли роти, як десятикласниці, До яких перевели нову ученицю, і вони міркують, що з нею робити. Бо дівчина... ах... мов індіанська принцеса з діснеєвських мультів... Моє серце тьохнуло: це ж Отомі, дочка Монтесуми, Царя ацтеків! У мене було її фото у тій книжці! Це була моя муза! Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш, навіть не думай сказати це вголос... Братику, і що ти робив увесь цей час? «Я переганяв машини і мандрував» А поїзда ти часом мені не пригнав? Де мій клятий поїзд, братику? І чого у тебе в руках скрипка? Ти ж не граєш. Що ти замислив? Та він ухиляється від відповіді. І скоро поїде далі — не знати, куди, Бо він — божевільний; Його сестру звуть Неймовірка, а брата — Невірогідник, І дівчат у нього більше, ніж пожильців будинку (довго ще будеш матросити усіх, які ні бе ні ме ні кукуріку?) Та часу обмаль. Він розважає нас, розповідає історії. «... коли німці у 44-му покидали Париж, відступаючи Перед союзними військами, їм було наказано замінувати Нотрдам, І залишити там одного солдата, який виконає приказ тоді, Коли союзники вже увійдуть до міста. Такою мала бути помста. І ось сидить цей солдат в густих зарослях, А звідти йому видніється Нотрдам, а більше нічого. І так, побувши на самоті з собором кілька днів поспіль, Солдат не зміг його підірвати...» — І чому ти це розказуєш? — Мала, бо я знаю, що ти любиш усе про якийсь там Нотрдам. — Але я цю історію тобі сама розповіла. — Я подумав, що ти, не дай Бог, забула, то вирішив нагадати. — Слухай-но, братику, досить замилювати очі... Та нічого не розкрилось. Він за кілька днів поїхав З тією скрипкою, а дівчину-принцесу я, вочевидь, бачила востаннє. Наступного разу буде міс всесвіт. А сусідки торжествують, що вона не затрималась, Що спокуса минула, і навіть не довелось нікого виручати... Тутешні жінки — особливі. Гарячі і помірно-адекватні, — Сказала моя потенційна адекватність. Сиджу в сусідки, і вона заварила чай; ледь пролилось, а вона рррраз! — І відірвала шматок від блузки, і вже протерла! Дивись-но, пупець голий! Навіщо було рвати! Де твої ганчірки?! Де ваший фрекенбок?! «Tо nije važno» І так було кілька раз, — я гостюю, а вона шматує! Як у тих радянських фільмах, де ранений сержант Сідоров, чи Смірнов, чи Афанасьєв, І всі пов‘язки медсестри Танюші — з її ж спідниці. І цей чуттєвий перфоманс аж витягує його з того світу. Сусідко, я жива-здорова, досить мене так лякати! Може, це босанська традиція — що жінці, коли вона щось проллє, Так недобре і — негайно замітати сліди! І на лахмани рвати, як навіжена! Таке і в Чернівцях було — психлікарня на Мусоргського: У вікні стоїть пожилець, тримає в руках якусь шмату, і рве їі, І кидає на землю, при цьому не зводячи з мене очей, наче Мою долю вже вирішено, і я дивлюсь, як мене потрошать! Потенціал ваших мрій зашкалює, пане! Хто-небудь, візьміть мене за руку, і ведіть подалі звідси, Бо я заглянула у вічі смерті, а волію залишатись перехожою! Сусідко, скільки в тебе тих блузок? Після останньої хочеш на Мусоргського? І заварка плаває, така подерта... «Рrestani gоvoriti, mоzak razmišlja!» Пора на свіже повітря! Коханий, де ти? Де ти? Ніяких філософем, vodi ljubav sa mnom! А-а-а-а-а-а-а-а! Що це?! То, виходить, на цих балконах і таке буває! Підходимо до крамниці — і як загррриміло! Мовби Карузо, Паваротті і Каррерас засурмили у шофар, І земля здригнулась, і гори зсунулись, сонце затьмилось, Стало як верета, і небо розкололось, і часу вже не було... Дивлюся вгору, а там — житлове помешкання, І на балконі — горець у жилетці Співає що є духу, наче востаннє в житті. Персонал сидить на східцях, курять, і ніхто не зважає! Це, як я зрозуміла, prokletstvo, місцева естрада, А я ж так перелякалась, подумавши: це ті сім громів, Що їх чув Іван Богослов, а йому сказав ангел: їх не записуй! «Sviđa mi se tvoja ideja, je tako zabavna i mila» То покажи мені нарешті, де тут убили францафердинанда?

ID: 787799
Рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата надходження: 17.04.2018 13:13:49
© дата внесення змiн: 17.04.2018 18:31:06
автор: Юлія Марген

Мені подобається 2 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



Попередній твір    Наступний твір
 Перейти на сторінку автора
 Редагувати  Видалити    Роздрукувати


 

В Обране додали: Gravitoff
Прочитаний усіма відвідувачами (50)
В тому числі авторами сайту (13) показати авторів
Середня оцінка поета: 5.00 Середня оцінка читача: 5.00
Додати коментар можна тільки після реєстрації
Зареєструватися може будь-який відвідувач сайта.




КОМЕНТАРІ

Gravitoff, 17.04.2018 - 15:31
Смачний твір, кілька разів перечитував
 
Юлія Марген відповів на коментар Gravitoff, 17.04.2018 - 17:44
дякую, порадували)
 
Bogdiana, 17.04.2018 - 13:28
То, кажеш, з епічністю не складається?)) ну-ну)
Питання: чи є різемця між хорватською та боснійською, і якщо є, то яка.
 
Юлія Марген відповів на коментар Bogdiana, 17.04.2018 - 13:38
я такого не казала, читай уважніше)
до чого тут хорватська? це жива босн.мова
 
Bogdiana відповів на коментар Юлія Марген, 17.04.2018 - 14:43
А я так побачила) ти майстер епічного, звісно ж, ніхто не сумнівається)
Слава тобі господи, що жива) Мені боснійська і хорватська на один чин. Тому й питаю.
 
Юлія Марген відповів на коментар Bogdiana, 17.04.2018 - 17:48
ну, з босн. стає зрозуміла і серб., і хорв., лексика майже та сама, а чи граматика - не знаю, бо для мене це жива мова в тому плані, що я її на слух сприймаю, і ніколи не вчила, тому вона в мене поки що ламана
 

Нові твори