Він мав би стріляти. Не міг.
Хоч зброю знов вклали в руки.
Штовхали й валили з ніг
Прокляті душевні муки.
Душевні?! А є душа
У того, хто катом став?
Вона ж перед ним жива.
Мав вбити, а не стріляв!
Їй, мабуть, і двадцять немає.
Смілива, його не боїться.
Заплющила очі, чекає
На те, коли постріл звершится.
Йому ж скоро тридцять мине
Він мав вже і чин і звання.
Та зараз найбільше за все
Хотів зберегти їй життя.
Тремтіла рука, кинув зброю.
Не зміг, не стріляв, не схотів,
Вхопив він її й за собою
Від розстрілу швидко відвів.
Його ж повели на страту.
За те, що чужинку не вбив.
Сміявся в обличчя він кату.
Любив її, дуже любив.
___
Наснилось. Аж в серці кололо...
Спинилась. Такий, як вві сні...
Від погляду все захололо,
Вже ж років як сто по війні...
Зустрів і завмер на хвилину...
Чи можна таке відчувати?!
Що вперше побачив людину,
А так не хотів відпускати.
____
Війна вже давно завершилась.
Померли і кат і чужинка,
Та в душах навік залишилась
До рідного серця стежинка.
9.04.18
