Колись від мене відреклася тінь.
Пішла собі, коли вночі я спала,
Їй, буцімто, зі мною шалу мало,
Назвала сотні видимих причин.
І з того часу я і в дзеркалах
Себе неначе вже й не пізнавала,
А внутрішні пружинисті спіралі
Губилися в міжзоряних світах.
Мій голос переходив то на рик
Пораненої дикої левиці,
То в шепіт хвиль і тріпотіння глиці,
Допоки в землю німо не проник.
Але і там, немов електрошок,
Будив зі сплячки вічний мій неспокій,
Пронизливий, як невимовний докір,
Примушував нови́й робити крок.
Привиклося без тіньових облич -
Не наступлю їм на мозольні рани,
Приймається, як чинник ірреальний,
Лиш деколи зориться навсібіч.
Гарний вiрш, Оксано. Досить цiкавий, дивовижний сюжет. Та, життя - така загадкова рiч, властивi йому незвичайнi такi повороти.
Тiльки от у вас у 3 рядку слово "би" - якось тут не зовсiм пiдходить, може краще тут вжити слово "вже" - "Мовляв, вже iй - зi мною шалу мало".
А, ну, в принципi, можна ще, як варiант - "Iй, нiбито, зi мною - шалу мало". А то ж ще таке модне слово е - "комiльфо". Скажiмо, тодi - "Не комiльфо зi мною й шалу мало".