Притча про вітер.
Вітер гуляв собі вільно по полі.
Листя зривав із дерев він поволі.
Трави хилив він щосили додолу...
Все підкорялось його сильній волі.
Шукав собі вітер на кому спинитись,
Не захотів в самоті він журитись.
Аж поки не вгледів розквітлу троянду,
Що ледве трималась на тонкім стеблі.
До неї він здалека все приглядався,
Всім серцем в пізню красу закохався.
Танок він завів із опалих листків,
Грав різними їх кольорами.
То ніжку троянди теплом обгортав,
То слав їй палкі епіграми.
А квітка хиталась від вітру кохання.
І не звертала на щирі признання.
Бо він їй не пара не має краси,
Ні ніжного трунку, ні чарів весни.
Боялась відверто квітка його,
Чого це той вітер, сюди занесло.
Цвіла ще б ,хоч трохи, людей дивувала.
З любов’ю повіяв і квітка зів’яла.
А вітер журився, довкола крутися,
Все дмухав і грів він кохання своє.
Та квітка від цього ще більше марніла,
Пелюстки обсипала, стебла зігнула...
Вітер ще довго вив і страждав,
Аж поки під снігом її поховав.