Падає вечір вуаллю туманів,
Місто у синьому, блики на скло,
Ніч легковажна замріяна пані,
Знов нагадала про те, що було.
Стомлене місто заснуло до рання,
В нього напрочуд розміряний ритм,
Я ж наче тінь мандрівного кохання,
Йду на схід сонця між суєтних рим.
Кава гірчить, бо солодкого мало,
Встигнути треба сказати про все,
Те, що у світі тримало й тримає,
Човником долі на обрій несе.
Без перешкод, за керманича – вітер,
Без перебільшень і зайвих вагань,
Кажуть, на обрії в розпалі літо,
Квіти і трави, куди не поглянь.
Сни кольорові -- раптові світлини,
Спогади-мрії збентежать мене,
Вип’ю неспокій нічний до краплини,
Ніч полохлива, зі світлом мине…
Прекрасная картина. Богатый и сочный язык. Всё видишь, всё слышишь, всё чувствуешь.
