|
Не поспішаючи, підкрадався осінній вечір.. В домі тихо, тільки чути,як чітко вибиває годинник «Тік – так… Тік - так». Вона в смутку, в розчаруванні, сиділа біля мами.Ледь стримувала сльози, в голові гуділо, перед очима іноді з`являвся туман. Вкотре рясні, солоні сльози, з гірким присмаком, вмивали обличчя, зволожували уста, краплями падали на
поділ сукні і окуляри. Весь час знервовано смикала в руках зовсім мокру носову хустинку, не відводила погляду від неї,
- Матусю, рідна, дорогенька, не йди, чуєш, тебе благаю. А, як же я сама? Одненька буду без тебе? Ні! Тільки не це..
В кімнаті тихо - тихо… Вона вже не чує годинника, увага вся до мами. Місяць, а може й більше вона лежала виснажена, бліда - бліда. Ледь затрусилися уста, шепіт,
- Донечко, пробач.
Раптово сивий місяць уповні заглянув в вікно, кинув сяйво на ліжко, закрив навічно її очі. Ніч давно розкидала зорі, які ледь-ледь мерехтіли, а сама дрімала в тиші.
Надія в відчаї… Залишилася одна, як билина, душа тремтіла, розривалася, гаряче на серці, біль у грудях, ледве їх стерпіла. Думки про рідну, ніжну матусю - що я тут без тебе досягти можу? Одна опора й світло у вікні була для мене ти…
Дівчина не знала батька, мама все тримала в таємниці. Інколи з сумом говорила - » Краще б його не мала, але ти доню, в мене одна розрада. Тобою вік я прожила і все робила, щоб краще було тобі, люба, комфортніше, на цьому світі. Дала освіту, тож тепер сама рідненька в житті дорогу вибирай, прошу тільки не оступись, як я. Добре роздивися, щоб тобі не така доля, як моя».
Вона пригадала, як поводилася мама, коли зустріне в селі п`яного чоловіка, задумається й скаже -»О, ще один. Де беруться гулящі і пияки? Чому коли зустрічаються, всі хороші здаються? А тільки подаруєш своє кохання, вкотре приповзе весь в болоті, п`яний й просить вибачення. Мине день - другий, творить теж саме. Ой доню, хто вигадав таке життя? Де знайти, щоб був порядний? Придивишся по селі майже всі горілку п`ють, хтось більше, а хтось менше, тому і в злиднях все живуть, хіба їм потрібна ця бібліотека? Хіба що, якась жінка прийде взяти прочитати книгу й то все більше про кохання. Це говорить про те, що жінкам - цим сільським трудівницям, теж хочеться нормального відношення, любові й поваги. Бути господинями, але не рабинями, подай, принеси, прибери. Хто знає, в місті людей більше проживає, можливо там й менше вживають алкогольні напої. Та й то треба знати з якої сім`ї і хто батьки? Хоча поговірка є; «В сім`ї не без виродка». Я молода була, не розгледіла, закохалася, годила, як могла, а він згулявся, бешкетував, а потім поїхав далеко, в Росію на бурові установки, там і спився». А так, щоб, ще щось про нього розповісти, то ніколи не хотіла. Тільки кивне головою, очі стануть сумні, відразу прикладе руку до грудей й слова - «Не ятри душу».
Наді минуло двадцять три роки, її дім від сусідів метрів двісті і від одних, і від других. Немає з ким поспілкуватися, окрім рижого сміливого, хитрого кота на ім`я Марс й невеличкого молодого, чорного пса на ім`я Топа. Вони кожного дня проводжали її до хвіртки - коли йшла на роботу, а після вісімнадцятої годили спокійно сиділи, кіт на паркані, а песик прямо біля хвіртки, чекали на господарку. І саме цікаво, що ніколи не билися, поважали один одного. Топа добрий, часом нюхне його, а в кота відразу хвіст догори, спокійно пройде, навіть не озирнеться. Та коли пахне, щось смачненьке, Марс відразу плигав на руки. Хитро заглядав в очі й терся, тицявся носом у підборіддя. Топа спостерігав, виляв хвостом, ледь - ледь скавулів. Вони звикли, знали, що дістанеться обом та кіт хитріший, хотів завжди все першим отримати. Вона тішилася, адже з ними веселіше. А, ще часом з телевізором, бо то тільки й розваги, а так майже всі дні з книгами. Колись рушники вишивала, адже кожна дівчина мріє зустріти коханого, стати з ним на весільний рушник. Тепер цим не займалася, оберігала очі, адже з зором мала проблеми.
Час плинув….. Вечоріло… За вікном ліпив мокрий сніг з дощем, чути свист вітру, то тихіше, а то так сильно, аж гуділо в пічці й в піддувайло сипалися яскраві, червоні вогники - жаринки, від яких освітлювало підлогу. Надя підкинула кілька дровенят, від яскравого світла, задоволено примружила очі. Жар в грубці спалахував великим полум`ям, в обличчя віяло гаряче повітря. На столі, на годиннику шістнадцята, помітила й замислившись, промовила,
-Так, скоро стемніє, якраз за дві години згорять, можна збиратися додому. Добре, що Топа та Марс на веранді, були б замерзли. Адже погода неприємна, їдюча, холодна, так, вже пізня, примхлива осінь.
Сьогодні бажаючих взяти книги, було зовсім мало. Вже, як примерзне, тоді приходить більше читачів, аж з колгоспу, це від села кілометрів три, тоді веселіше. Підіймається настрій, хтось, про щось цікаве розповість, чи помилуються її квітами в вазонах. Так, вона їх дуже любить, це мама так навчила, не забуде вкотре полити та помити листочки, налюбуватися ними. І часом в самотності пригадає, як колись до них тихо - тихо говорила мама, немов боялася їх злякати,
- Мої славненькі - квіточки
Наче гарненькі - діточки
Несуть радість тобі й мені
Справжня весна в нас на вікні
Шануй їх доню, це сонечка цвіт
Скільки б не було люба, тобі літ…
Спогади про маму турбують душу, скотиться непрохана сльоза. І все перед очами, пригадає її веселий настрій біля вікна, прислухається до пташиного переспіву, вкотре всміхнеться. А потім, як наслухається пташок вголос мріє; о, якби я пташкою була, то б полетіла куди захотіла.
Раптово її думки перервав стук в двері, зайшов високий, молодий чоловік в окулярах,
-Вибачте! Добрий вечір!
Зняв окуляри, поспіхом витирав скельця носовою хустинкою,
-Я здається заблукав, з села звернув, гадав доїду до траси, а дорога привела до вашого села. Оце проїхав трохи, все ще не розумію, як проїхати до траси. Ніде ніяких знаків немає, як на трасу попасти? Підкажіть будьте ласкаві.
У легкій курточці стояв перед нею, без головного убору. Акуратно підстрижене русяве волосся, обличчя світле, приємне, блакитні очі. Про себе описала його зовнішність, що в нього на душі, хто знає? Не зміг би, ось так, хтось незнайомий, приїхати, пожартувати, ще й в таку кепську погоду. Він скоса позирав, не міг зрозуміти її мовчанки. Кахикнув, щоб звернула увагу на нього, ледь почервонівши, продовжив,
- Ви знаєте, так стемніло, хоч око виколи, в яку сторону не погляну, нічого не бачу. Ото халепа, не можу зрозуміти в яку сторону їхати?!
-А ви хто і звідки? – запитала, поправивши окуляри.
- Я це… Ой, вибачте, я Максим, як треба й прізвище скажу.
Мило всміхнулася,
-А я Надя, бібліотекар, як бачите. Ви знаєте від нас до траси чотири кілометри та я вас розчарую, дорога погана, автомобілі розбили, коли в містечко возили буряк на цукровий завод. Якщо, і вас авто «Нива», то проїдете, якщо ж ні, боюся, що прийдеться вам зустріти ранок в якійсь калабані. Чоловік підійшов ближче, впритул до столу, за яким вона сиділа. Здивовано відреагувала на його сміливість, відразу встала, хотіла запитати, можливо зможе, ще чим допомогти. Та він уважно придивився на неї, протягнув руку,
- Тоді будемо знайомі.
Дівчина трохи розумілася на людях, адже скільки книжок читано – перечитано, з них таки чогось навчилася. Ледь усміхнена, гадала, що не помилилася в ньому, подала руку,
-А ви мабуть в Олексіївку їздили?
- Розумієте, в нас Василь Степанович – електриком працює на заводі. йому зателефонували, що захворіла мама, а вона ж в Голубівці живе. Автобус з містечка лише два рази на день ходить, то я допоміг людині, адже разом працюємо.
- То можливо чаю? Ви ж напевно не гостювали, з дому давно.
- Ну так - так, прямо з роботи, не заперечую, вибачте, вам заморока та я буду радий. Хоч в авто й тепло та з собою не додумався термос взяти, ще розсіяний таки трохи, хоча вже й не хлопчисько. Та знаєте, все не передбачиш, коли, ще сам, не маєш сім`ї, то на все не дуже звертаєш увагу.
- Сідайте, он стілець, - запросила, водночас уважно придивлялася до нього.
О, то він не одружений, цікаво, а чому, хіба дівчат на заводі, чи в містечку немає? Чи можливо перебирає, шукає якусь вишукану, багату. На вигляд років двадцять вісім, чи тридцять, але здається не більше.
Максим присів, чомусь розгубився не знав, як поводитися, роздивлявся полиці з книгами і з - під тишка позирав на неї, нарешті запитав,
- Ви тут одна і не боїтеся?
Мило всміхнулася, відвела погляд до вікна,
- Чому одна? З книгами, з квітами. Ви знаєте, в нас гарна бібліотека, тут самотнім себе ніколи не відчуєш. Правда, як хто зайде, якісь новини розповість, то теж цікаво. Але книги - це, як люди. В кожній із них є своя історія, своя доля. В них, як зачитуєшся, то здається попадаєш в море, в якому, то штормить, то так тепло й світло, що в душі відчуваєш весну. А історичні, то немов казки, правда, то я не про Шевченка, там стільки болі й журби, особливо зараз згадуються його твори. Яка гірка доля матінки України, чому віками, так званий брат, все хоче принизити націю. Та сумне, часом хочеться чогось душевного, вже візьмеш твори молодих поетів. Мова відроджується, то добре, чисте кохання, красива, щедра земля, а світанки й вечори, то потрапляєш в обійми природи, тішишся, насолоджуєшся всім, перед очима немов картини.
Він намагався заглянути в очі. Заслухався, сам того не помічаючи, ледь роззявив рота, вже стрепенувся, зробив глибокий подих,
- О! Ви прямо, як та фея знань, така промова! Я сам технічний інститут закінчував, все більше діло з залізом маю, знаєте залізниця, це вагони й вагони. Признаюся не дуже мав бажання до книг, так ото часом про кохання, то більше читав зарубіжних письменників. А зі школи звичайно більше пам`ятаю Шевченка, Лесю Українку. Та зараз інший час, скрізь більше комп`ятерів, в нас на роботі і в мене вдома є, тільки я там більше тримаю інформацію щодо роботи. А новини мені всі з інтернету батько розповідає, загалом зайнятий, якщо чесно, то бракує часу.
Вона не поспішаючи розлила чай, припрошувала до пряників, що лежали в тарілці. Так, про свою маму мовчить, є батько, цікаво, загалом сини завжди більше мову ведуть за маму, а тут інше. Значить не мамин синочок, як то є розбещений - не чоловік виростає, а ганчірка, нікчема, розмазня - перекручувала в голові роздуми за нього.
Тут була з ним і в той же час десь, чомусь згадувалися прочитані твори. Хотіла в них віднайти подібного героя.
Подякував за чай, якісь хвилини мовчання, теребив в руках окуляри,
- Ви дозволите переглянути книги? Можливо для себе, щось цікаве знайду.
- Будь ласка, - глянула на годинник, стрілки годинника доходили до вісімнадцятої. Він слідкував за нею, тож відразу зреагував,
- Ой, що ж я напевно піду, вибачте, бачу вам час додому.
Вона перебила його,
-Та, як це піду? Куди в автівку? Ні - ні, я запрошую вас до мене в гості, я б могла звичайно з вами тут до ранку побути , знайшла б вам, що розповісти та на мене вдома чекають.
Максим уважно дивився, вона трохи почервоніла, в голосі відчувалося хвилювання, миттєво не задумуючись випалив,
- Я зрозумів, чоловік, дитина. Вибачте, вас більше ні на хвилину не затримаю.
Вона різко встала, розвела руками, заговорила доволі голосно з хвилюванням, поспішаючи.
- Який чоловік, яка дитина, з чого ви взяли? Я вас просто не можу відпустити мерзнути в автівці, а включите опалення вам буде в ній небезпечно. Ви вперше в нашому селі, тож значить гість, вважаю так не годиться. А вдома в мене, мої любимі кіт і песик.
Присіла на стілець, зробила глибокий подих, знявши окуляри, поклала їх на стіл.
Він здивувався…. о, які очі, волошкові, їй краще без окулярів. Красива дівчина, варто придивитися, а що окуляри носить, то нічого, я теж очкарик, так в школі дражнили. Пригадав, свою дівчину зі школи, з протилежного класу, яка проводила в армію, але напевно не доля, бо не дочекалася, вийшла заміж. Від тої пори, то тільки робота, як наречена. Піймав себе на тому, що вона чим - то схожа на його перше й останнє кохання. В голові спогад - батькові слова, » Вже може господиню приведеш у квартиру, гадаю пора одружитися, можливо б менше був на роботі. Звернув би увагу на те, що роки швидко летять, молодість саме кохати, що заважає нарешті подумати про себе, про мене, одружився б, потішив мене, я б онуків, ще трохи побавив».
Вона одягалася в пальто, а він замислившись сидів, поринув в спогади. Йому було десять років, як мама зникла, поїхала в Москву на заробітки і все, ні слуху, ні духу. Батько все життя працює на ЖВРЗ, в електричному цеху, тому й вчився він по настанові батька. Місяця три, як очолив бригаду в цьому цеху, хотів змін на заводі, з`явилися інвестори, роботи було і йому це подобалося. Батькові одному важко тягнути сина, але більше він не одружився. Пригадує, як часом на ніч вдома залишався сам, тільки тепер дорослим розумів, де він був. Та про жінок, ніколи не було мови, можливо соромився, хто знає. Адже хлопчиськом ніколи про це не задумуєшся.До того ж й звикли вдвох, здавалося, що все так і треба. Хоча, зізнавався сам собі, що брала безсонниця, після якогось фільму, чи то від переглянутої інформації в інтернеті.
Вона поспішно в грубі прикрила піддувайло,
-Ну, що йдемо до мене, гадаю іншого виходу просто немає.
Як джентльмен, пропустив її вперед, виходив слідом, мов покірне ягнятко.Чомусь коли ближче до неї підійшов, її легкі парфуми, чи то не парфуми, привабили його. Мовчав йсам дивувався чому, з`явилося бажання, ще якийсь час побути з нею.
Надворі трохи вітряно, але дощу не було. Біля бібліотеки припаркована - синього кольору автівка.
- Ні, гадаю, в авто сідати не варто, там дорога розбита, краще пішки, - попередила його, не вагаючись пішла вперед.
Темно, хоч око виколи, вона витягла з кишені ліхтар, освічувала дорогу, він сміливо її взяв під руку,
- Так гадаю зручніше, під ногами багнюка, якщо будемо падати, то так і буде, адже разом веселіше.
Йшли не поспішаючи, Надя мовчала, лише схиляла голову донизу, час від часу, дивилася під ноги. Після його слів відчувала, як підступає гаряча кров до обличчя, розбігається в жилах по тілу. Він теж йшов мовчки, міцно тримав її руку, боявся відпустити, щоб від слизької дороги не втратити рівноваги.
Як добре, ось так - удвох, набагато веселіше, чим одній. Ха! А цікаво, як він в мене вдома буде себе вести? Ловелас чи ні? Але відразу зупинила себе, кажуть з повій бувають гарні дружини, можливо й з ловеласів згодом теж бувають гарні охоронці домашнього вогнища, хто знає.
На веранді загавкав пес. Кіт, не вагаючись, з підвіконня плигнув на підлогу, потягнувся, не міг зрозуміти, на кого може гавкати пес, адже мала прийти господиня. Вона відчинила двері й відразу взяла пса на руки,
-Подивися Максиме, це мій охоронець - Топа.
Той не хотів вгамуватись, ричав на нього, від ревнощів хотів вирватися з рук, дістати незнайомця.
-Е ні, так справи далі не підуть, гайда дам їсти і в буду, прикрию, курткою, щоб зігрівся, там будеш спати,- клопоталася до собаки, відчинила двері в простору кімнату й привітно до гостя,
- Ти проходь! Ой, вибач ненароком перейшла на «ти»
Він хотів взяти її за руку та пес виривався, аж клацав зубами, ледь не дістав його,
- То краще, що на «ти», будемо рідніші, так зручніше, це ж не дев`ятнадцяте століття.
Уже звчинила за ним двері, давала їсти собаці й котові.
Він - озираючи кімнату, помітив… О, як тут вишукано й комфортно. Пахне сосною, травами, а книг, як багато та й квітів, як в магазині! На серванті помітив фото жінки, знайшов схожість між ними, зрозумів, що це напевно мама, але ж її немає, що сама живе, оце сюрприз й наважилася запросити, це ж треба! Ще ніколи так, на одинці, не був, з дівчиною, в незнайомому селі, при такій кепські погоді. Доторкнувся до пічки, вона була ледь тепла.
З оберемком дров - вона відразу зайшла в хату й поспіхом розпалювала пічку, з усмішкою до нього,
- Ну ось, своє господарство нагодувала, тепер нам час подумати про вечерю. Ти любиш пельмені?
Він мовчав, вона права, я люблю пельмені, але не куплені в магазині, а ті, що вони готують в вихідні дні з батьком.
-Максиме, роздягайся, будь ласка сам, не соромся, нас в хаті лише двоє, немає чого соромитися, різниця в вікові бачу не велика, тож, як кажуть, сучасна молодь не соромиться нічого, вперед, ми ж живемо в двадцять першому столітті!
Вони сиділи за столом, насолоджувалися чаєм, після смачних пельменів, які запивали вином. Він розповідав про школу, друзів, за пройдений шлях в житті. Вона з радістю підтримувала розмову, розповіла про своє дитинство, про маму. Розповідала фрагменти з розповідей, прочитаних книг. Напевно вино трохи вдарило в голову, дивлячись один на одного, їх притягувало неначе магнітом. Максим все всміхався, ненароком клав свою руку на її плече, адже сиділи поруч, їй здавалося, що то сонячні промені підкрадалися до її тіла. Розчервонілася, веселий погляд, усмішка, задоволення від спілкування. Спіймала себе на тому, що їй так ніколи не було приємно спілкуватися, хотіла голову покласти на його плече. Як мамі колись, як було вечорами вдвох пили чай, а вона потім обійме її і скаже;» Добре доню вдвох, одній людині не прожити нормальне життя, обов`язково має бути сім`я, а вже яка, то Бог вирішує. Гадаю в тебе буде інша доля».
Вона й не помітила, як за думками опинилася в його обіймах.
Мабуть про, щось думає, він сам про себе вів бесіду, обставини, чи хтось керує тим, що зараз відбувається? Так спокійно на душі, неначе знає її все життя, лиш хвилювання, що чекає на нього попереду. Невже я не скористаюся цим випадком? Не наважуся, адже вона гарна, а що, якщо має когось? Але ж його тут немає. А я є і здається живий, що ледь стримую гарячі почуття. Це, що кохання? О, біс би забрав мою нерішучість, адже мовчить, в обіймах, як дитя. А волосся пахне, дурманить.
Від пічки відчувається тепло, йому ж здавалося, хмеліє. Хмеліє від спокуси, яка крутиться в думках, напрягши все тіло.
Їй так було добре, відчувала тепло й його серцебиття. Думки далеко не тікали, кого, ось тут, в селі зустріну, чи буде, ще така нагода зустрітися з ним? Ні, той переселенець, що заходить в бібліотеку частіше за всіх, їй зовсім не подобається, хоча й приносить цукерки, кидає погляди та він її не приваблює. Кинутися у вир головою. А раптом дитя? А якщо дитя, то хоч красиве, таке, як він. Та так і буде, тож не сама буду, потягну, робота є, а зараз на дітей дають допомогу. Вона придала собі рішучості, що має бути так і буде, це напевно доля…
Обережно звільнилася, від обіймів. Він раптово приторкнувся до уст. Той поцілунок вирішив все… Жадні цілунки, пружні перси, вогонь в серцях. Відчуття нового тіла і перший поштовх, розлилося (червоне вино)…
Лежав щасливий, ця мить спокуси йому неначе подарувала крила. Ніколи в житті, не відчував такого задоволення. Вона… вона єдина така і моя. Кипіла кров по жилах, у скронях гупотіло, а тіло, ще бажання мало та ні, він зупинив себе. Не втрачу я її, моєю навік буде. Клянусь в душі, збережу вірність лебедину, я берегтиму, кохатиму її все життя, це моя доля. Але ж, як дивно так далеко від мене була і так раптово я її знайшов…
Пізній, похмурий ранок заглядав у віікно, дощу не було і вітер здавалося зовсім пропав. Принаймні так подумала Надя, вона проснулася раніше. Чи шкодувала про нічну близькість? Ні, напевно так поступила після прочитаних книжок, вирішила, що кохати в житті можна декілька раз і воно те відчуття, не відразу приходить, а буває й з часом. Напевно там, на небі, зорі складають свої пазли, їм видніше. З висоти роздають долі, які їм до вподоби, чи можливо хто яку заробив, хто знає?
Він ледь – ледь відкрив очі, вона в синьому, махровому халаті, за столом нарізала бутерброди, закипів електричний чайник.
Він не соромлячись, в білизні, підійшов до неї, несподівано взяв на руки. Осінній ранок, а в серцях весна, а в душі радість й бажання насолоджуватися один одним. Обоє не вважали чогось боятися, соромитися, поринули у світ любові, медових поцілунків, пристрасно бажали близькості.
Сніданок, поцілунки, ніяких обіцянок, тільки погляди один до одного й кожен при своїх думках. В обох гарний, піднесений настрій та час нагадував, що треба йти на роботу. Він допоміг їй одягнути пальто, присівши на одне коліно, закривав замки на чобітках й усміхнено зазирав в очі, хотів знайти в них - хоч маленьку блискавку щастя.
Надворі Топа виліз з буди, тихо ричав і подзвякував, неподалік, біля пустої тарілки, сидів кіт, не звертаючи на пса уваги, поважно вмивався.
Вони підходили до бібліотеки, біля авто стояли два літні чоловіки, розмахували руками, про щось сперечалися.
Один з них помітивши їх звернувся,
- Ага, Надю, добрий день! То це до тебе гість приїхав, а ми з дядьком Іваном ледь не посварилися, вже, аж на пиво посперечалися. Я думав це син Степана приїхав, а він доводив, що до Валентини діти приїхали, тож ніхто не виграв, не буде кому пригостити пивом. Вибачайте нас!
І вже до Івана, товкаючи в плечі,
- Пішли, пішли! Чого рота роздявив? Молода, напевно коханця якогось замала, тож не буде, як її мати, весь вік одна. Чого такій гарній одній залишатися… Пішли….
Той намагався вкотре озирнутися, рукавицею підтирав ніс.
Максим обійняв її,
- Чуєш Надю, молода, коханець, то я тобі тепер хто?
Вона ледь почервоніла, миттєво згадала ніч, опустила очі,
- Ну врешті гадаю не коханка, а далі час покаже. Може цей соловейко, що залетів в бібліотеку, тільки в ліжку щирий, а так ні, хто знає?
Він ледь збліднів, не соромлячись притиснувся до неї, знявши їй окуляри поцілував. Не пручалася, хай там хтось і побачить, так і буде.
Вони в бібліотеці… Швидко почала роздягатися, він допоміг й нічого не запитуючи, пішов надвір, з під навісу приніс оберемок дров.
Раділа допомозі, але занепокоїлася,
- Тобі ж час їхати, ти вже й так запізнився на роботу, доки доїдеш, буде обід.
- Все гаразд, я зателефонував батькові, о другій буду на роботі. А ти мені поясни, ще раз якою краще дорогою поїхати, щоб не заблукати.
Вона всміхаючись розповіла йому маршрут,
- Гадаю сюди дорогу, ще знайдеш, чи знову в іншому селі заблукаєш?
Зморщила носа, притиснула вказівного пальця до його вуст,
-Це я пожартувала, мовчи, не треба нічого говорити.
Він на всякий випадок залишив свій номер телефона, на ходу,
-Шкода, що зараз не маєш телефона та гадаю скоро він в тебе обов`язково з`явиться.
Вони завмерли в поцілунку, їм обом не хотілося розлучатися та в житті не завжди виходить так, як хочеться.
Поспішив до дверей,
- Не проводжай мене, скоріше повернуся.
Минуло три дні… Надя в бібліотеці, біля вікна… Сутінки лягали на землю, чому так довго тягнеться час? Хай би неділя швидше була, то можливо б приїхав.
Прийшовши з роботи додому, тішилася з котом та песиком й все прислухалася, чи раптом не їде якась автівка.
Погода в неділю покращилася, навіть виглянуло сонце.
Вона з вікна дивилася в сторону садка, любувалася калиною, яка пишалася червоними гронами. Декілька горобців, крутилися над нею, то відлітали, то присідали, крутили голівками, щось знаходили й знову відлітали. Пригадала, що на весільний каравай обов`язково кладуть калину. Гарні звичаї та чи я колись буду розрізати весільний караван для гостей, час покаже. Ну, як не приїде… Та ні вона відкидала цю думку, але сумнів підкрадався, як черв`як.
Пройшло більше тижня, від Максима ніякої звістки. Вже перестала чекати, вирішила так і буде, напевно зірки в небі переплутали все, не мала бути ця зустріч, втішала себе. Ввечері, в п`ятницю, чомусь зовсім зіпсувався настрій, навіть не знала чого. Біля маминого фото, тихо просила вибачення,
- Прости матусю, своє непокірне дитя, не прислухалася до твоїх порад. Зізнаюся тобі, він мені сподобався, я б хотіла з ним бути, в мене склалося враження про нього, що він порядний, надійний. Хотілося б мати такого чоловіка та чи будемо разом? Я тільки мрію про це, попасти в його обійми й ліпити пельмені, які він обожнює. Та не їде, а дзвонити я перша не буду, йти по людях, дайте зателефонувати, ні. Пробач мамо своє дівчисько, зрозумій мене, як жінка, адже ми створені Богом для кохання, для продовження роду. Знаю це гріх, але ж такий солодкий….. Кожна жінка мріє кохати і бути коханою, це ж врешті не мої вигадки.
Щоб поліпшити настрій, включила телевізор, знайшла канал - »Горизонт», звучали українські пісні. А й справді, музика творить чудо, вже всміхалася швидко прибралася в хаті. Не задумуючись, замісила тісто на пельмені, адже пару днів назад купила в сусідки свіжини. Вирішила, чого вже другий день має стояти перемелене м`ясо. Не їде, ну й нехай - сама наїмся.
Вже близько півночі в хаті смачно запахло. Так, хоч пізно та вона зварила кілька штук, смакувала, тішилася, як дитя,
- Ага тебе немає, то я сама пару штук з`їм і за тебе також, а ти пошкодуєш, що не посмакував мої пельмені з кропом.
З головою накрилася ковдрою в ліжку, від позитивного настрою, чи від вечері відразу заснула.
Сьогодні не спішила на роботу, в суботу відкривала бібліотеку об одинадцятій. Пробудив її кіт, лапою торкав пальці ніг, це так завжди, як захоче надвір. Потягнулася… Ого! На годиннику близько десятої. Оце так! Посміхнулася, мабуть завдяки пельменям так гарно спалося,всі хвилювання десь поділися.
Раптом загавкав Топа, почула гул автівки. О! Та сьогодні ж субота, заспокоїла себе, він зазвичай на роботі та і так рано не може приїхати.
Не поспішаючи, накинула халат, випустила кота, від здивування, на якусь мить застигла на місці. Біля хвіртки стояли якийсь чоловік з жінкою, жінка тримала в руках на рушнику хліб, хто це може бути? Ні, щось не те… Аж раптом побачила Максима з букетом червоних троянд, на ходу поправляв квіти.
О, Боже! Як дзиґа закрутилася в хаті, за хвилину, вже одягнена, відчиняла двері. Топа рвався, гарчав, схаменулася, але ж оголені ноги, розчервонілася від хвилювання,
- Ой, Боже, що ж це я!
Але ж не повернуся - подумала, мов умовляла себе. Поспіхом, в калоші всунула ноги, що стояли поряд, поспішала вгамувати пса.
То були батько Максима з тіткою Ганною, Максим взяв їх на підмогу, як сказала тітка, що сватання має бути в непарній кількості людей. Надія задоволена, не дарма вчора багатенько наліпила пельменів, але й гості прийшли не з пустими руками.
Пройшли зимові свята, вже й вода освятилася по всій землі, закінчувався холодний січень.
Морозним видався і цей день, сніг сріблився й золотився від сонячних променів.
І так світло й тепло було в молодят на душі, їхали в комфортній автівці від РАКСУ. Максим сяяв від щастя, все намагався притулити до себе наречену. Надя на якусь мить, дивлячись у вікно, задумалася - мамо, це так красиво, ти напевно бачиш. Пробач, мене, що не прислухалася до твоїх порад. Подивися - я щаслива, мені доля зробила подарунок і в мене все добре, люба,привітай мене.
24.02.2018р
ID:
781305
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 10.03.2018 08:30:28
© дата внесення змiн: 18.02.2021 19:02:16
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
