Як Бог роздавав святенникам – забули мене покликати,
Його я зловив за бороду і, нумо, і, нумо, смикати:
«Давай, не скупися, Боженьку, й мене наділи щедротами
Чи я не удавсь мармизою, чи й, може, у вас за квотами?»
А Він шарудів десницею у торбі з вселенськими благами
І щось діставав та відмірював простими земними вагами.
Та не буханцями важилось – дрібними із маку зернами
І сипалося на голову все маком, а думав – перлами.
А Бог примовляв, посіваючи: «Всього ти потроху матимеш –
Кохання, що ще не бачили, та стане воно стигматами,
Ти срібло, смарагди й золото мішатимеш із половою,
І буде тобі мальовано все чорною й пурпуровою,
Вода вже до вуст сягатиме й не зможеш її напитися,
Не будуть до рук даватися п’янкі виноградні китиці.
Ти матимеш і не матимеш ні щастя, ні сну, ні спокою,
Любов же буде взаємною, та туга буде глибокою.
І доля тебе дивуватиме такими чудними жартами,
Де інші добро хапатимуть – там ти порожнечу квартами.
Пусти мою, хлопче, бороду, хотів ти щедрот – так матимеш.
Тепер не помреш від голоду, та ситості вже не знатимеш".
Читаю другий вірш, від якого подих перехоплює, тому погоджуюсь з паном Вадимом. 
я червонію. Від задоволення, певне 
Дякую
