Доки ти в передмісті шукаєш свою дорогу,
Гривні кладеш в кишеню і компостуєш па‘мять,
Потяг, перон і гамір розходяться ще до того,
Як ти уявив виставу, які дощ і вітер правлять.
Б‘ються у скло комахи. Стогнуть плацкарту полиці.
Тануть обличчя, долі під перестук коліс.
Колія йде на Захід, креше, як торт, столиці,
Де не любив, не спився, не зворушив до сліз.
Де на дорогах дальніх тіні думок імлисті,
Скромні ряди будинків, вікон іконостас.
Де, як на прощу в Лавру, мовчки бредуть туристи.
І вдовольняють спрагу десь посеред Гран-плас.
Там забуваєш швидко, як мерехтять каштани,
І в гідропарку діти влітку збирають хмиз.
Як нахилилось небо, раптом відкривши рани,
Звідки вечірній промінь заплямував узвіз.
І сподіватись марно: вітер не змінить плани.
І не задме щосили на непривітний Схід.
Де камуфляжні діти вже досягли нірвани,
Склавши в загравах степу свій остаточний звіт.
