Пливу човном прозорим мов зі скла
життя рікою вже з десяток літ.
Від сонця доста я зібрав тепла,
знаходив часто папороті цвіт…
По берегах – стіною окуга,
туман долину густо огорнув.
Давно затихли жайвори в лугах
і вітер прохолодою дихнув…
Вода парує ніби молоко,
в повітрі запах полину висить.
На березі статечний дід Сашко
із вудкою задумливо сидить.
Заплющу очі – ранок у росі,
біжу босоніж вдаль по споришу.
Від захвату тону у тій красі,
надихатися юністю спішу.
Навіяне, в картину що сплелось
як ковдра, той туман густий накрив.
Минуло півстоліття, пронеслось,
та видається, нібито й не жив…
Здається, все не гірше за людей,
але комфорту мало на душі.
Залишу після себе що? Дітей
ще роздуми, байки, пісні, вірші…
Вони весь час лунають в голові,
як у діброві пісня солов’я,
і раптом розумію, се-ля-ві,
що дід Сашко насправді – то вже я…
29.01.2018
Як дивно! У моєму селі теж був дід Левко і він весь час сидів на ставку з вудкою 
