Як ніч опускала завісу,
Їй зорі здавались, мов риби...
Карпати були колись низом;
Де нявки... - "Русалчине дно"...
Вона його кликала з лісу
Не голосом, звуками дримби,
Поїла чар-зіллям з меліси
Й робивсь дикий вовк юнаком...
Та мало здійснитись пророче...
Світились, мов біла лавина
Краплини в печері молочній,
Струмками до стелі текли.
Тієї останньої ночі
Стіна, що розлилась між ними
Забрала його світ за очі,
Минуле сховавши у сни.
Про друге пророцтво згадавши,
(...коханкою вже в його часі),
До нього в печері крізь тишу
Озвалася дримба-душа.
До тіла вовчиці припавши,
Сказала: "Згадай усе наше...
Із дримби звільни мою душу:
До вуст приклади, милий... Грай."
