Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Синій Вовк: ВИПАДКОВІ РОЗМОВИ ( Боржник) - ВІРШ

logo
Синій Вовк: ВИПАДКОВІ РОЗМОВИ ( Боржник) - ВІРШ
UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

  x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 7
Пошук

Перевірка розміру



honeypot

ВИПАДКОВІ РОЗМОВИ ( Боржник)

Замість передмови

Що таке, власне, випадкові розмови? Це розмови з незнайомими людьми, зав’язані знічев’я з попутниками в потягах та автобусах, на вокзалах та в чергах. Тобто, там і тоді, де часу вдосталь, «втикання» в гаджет або книгу набридає і «напрягає», а часу така кількість, що його доводиться якось «вбивати».
 В книгу? Я сказав – «втикати» в книгу? Побачити когось за читанням паперового «раритету» в транспорті та й поза ним зараз велика рідкість. То «мастодонти», «невимерлі динозаври», які так і не змогли пристосуватися до електронного формату «носія знань».
Випадкові розмови – це також розмови з добре знайомими людьми, можливо, навіть з друзями, але тоді, коли нитка розмови зробить неочікуваний зигзаг, зачепившись за щось випадково мовлене. І тоді логічний ланцюжок «перемикається» на нові ланки.
Такі «випадкові» розмови подарували мені досить багато цікавих історій. Розповіді знайомих – то, зазвичай, кумедні випадки, пригоди, що трапилися з ними чи їх знайомими, чи знайомими їх знайомих, чи знайомими знайомих знайомих. Розповіді сторонніх людей більше схожі на сповіді. Певне, більшість людей відчуває потребу розповісти комусь про щось потаємне та сокровенне, про таке, що розповідають зазвичай близьким друзям, психотерапевтам та священникам. А інколи - таке, чого не розповіси навіть їм. Від друзів чекають порад, від психотерапевтів – рецептів вирішення проблем, від священників – прощення гріхів. А чого чекають від незнайомця? Просто, щоб він вислухав, без порад, коментарів та прощення. Мине година чи кілька, хтось із співрозмовників зійде на своїй зупинці і шанси, що вони зустрінуться знову - мізерно малі. Прямують до нуля – сказав би якийсь математик. Можливо, розказане і пішло собі «гуляти по світу», але… Хто ж його зна, що в тій розповіді було правдою, що вигадкою? Хто зна чи справжні називав співрозмовник імена? «Такоє…», - награно-скрушно зітхнувши, сказала б одна моя добра знайома.
Історії не систематизовані ні за хронологією, ні за якоюсь іншою прив’язкою. Почуті в різний час, в різних місцях, вони не становлять чогось цілісного та монолітного, так – окремі піщинки в колбі пісочного годинника. Єдина зв’язуюча ланка для них – це слухач. Тобто – я. Вважайте, що «колба для піщинок» - то мій мозок.
Чи «сповідався» так комусь я сам? Ні, потреба, може, й була, але… Та й хіба ж про мене йдеться?

БОРЖНИК
Я то провалювався в сон, то виринав з нього. Взагалі-то, я можу спати і лежачи, і сидячи, і навіть стоячи, якщо дуже хочу. Коли мені потрібно виспатись, то використовую для цього будь-яку придатну хвилину. В порожньому купе потяга «Сімферопіль – Львів» спалося зовсім непогано. Дочекавшись провідниці з її звичним: «Постіль брати будете?», розрахувався, застелив матрац на верхній полиці простирадлом і, майже миттєво, заснув. Певне, посадка о другій ночі посприяла. Чому, власне, на верхній? Не знаю, звичка мабуть. Люблю спати на верхній полиці. 
І все було б - нічого, якби не зупинки та не пасажири, які то прочиняли, то знову зачиняли двері купе, в пошуках свого місця. Ну от що в тому складного? Зазирай у квиток, дивись на номери на дверях, так ні ж – потрібно обов’язково з гуркотом прочиняти ті кляті двері і потім «ойкати» розпачливо, вихоплюючи мене зі сну. Добре, що пасажирів хоч небагато о цій порі року. Відпочивальники вже повернулися з відпусток, студенти ще навіть і не думають лаштуватися на різдвяні канікули. Потяг напівпорожній.
О сьомій тридцять я вже просто лежав, міркуючи, як би то підвести своє тіло та доштовхати його до туалету, щоб здійснити ранковий туалет. Прикольно, правда? Піти у туалет здійснити туалет. Обсмоктуй – не обсмоктуй ту гру слів, а йти треба. І вмитися, і… природній «будильник» вже дзеленчав «на повну котушку». Зітхнувши і, дочекавшись, поки потяг рушить після чергової зупинки, я зістрибнув на підлогу, витяг із сумки напівпорожню пляшку мінералки і почвалав в кінець вагона. Навіщо мінералка? Якось я трішки насторожено ставлюсь до якості води в потягах.
 Щось я забагато про себе, так? Обіцяв оповідку, а все про себе та про себе. А я тут – не головний герой і навіть не другорядний - так, статист.
Отже, коли я повернувся в купе, то там вже стояв попутник. Він рвучку озирнувся на гуркіт купейних дверей, якось винувато знизав плечима і, замість вітання, хриплувато мовив:
-	Дощ на вулиці…
-	Умгу… Осінь… - якось недолуго відповів я.
Чолов’яга був середнього зросту і такого ж віку. Мовчки стягнув з плечей вологу шкіряну куртку, повісив її на гачок, залишившись в світло-сірому спортивному костюмі. Постоявши трішки в роздумах, розстебнув сумку, дістав рушник і витер голову. Його досить довга, порівняно з голеною потилицею, чуприна від цього скуйовдилась і пасмочка волосся кумедно, мов колючки реп’яха, настовбурчились врізнобіч. Я мимоволі усміхнувся – і від побаченого, і від такого порівняння. Попутник перехопив мій погляд і, ніби прочитавши думки, теж усміхнувся у відповідь. Його п’ятірня пройшлася по чуприні, загорнувши її направо й назад, і «реп’яшка» не стало. 
-	Далеко?
Питання застало мене зненацька, я не одразу усвідомив, чого він хоче, а тому перепитав:
-	Що?
-	Їдеш далеко?
-	А-а-а… До Львова.
-	Я теж. Каву будеш? – попутник вже дістав із сумки термос.
-	Хм… Буду.
-	От і добре.
Мене не напрягало особливо ні те, що чоловік звернувся до мене на «ти» ( однолітки, здається, та і невибагливий я хлопець), ні запропонована кава ( кому вони треба, оті зайві «політеси» – «ах-ах, що Ви», «ах-ах, незручно»?)
-	Кава і до кави… - пробурмотів собі під ніс незнайомець, ставлячи на столик пляшку коньяку.
-	Бачив рекламу, про каву і до кави? – звернувся він до мене?
Я лише усміхнувся у відповідь. Сьома «з копійками» - ранувато для коньяку. Попутник знову ніби прочитав мої думки:
-	Та гаразд, ми ж - потрішки, до кави. Проте, якщо не хочеш – не наполягатиму. Я вип’ю все одно, а пити і не запропонувати попутникові – гріх. Ти, того, пити хоч маєш із чого?
Заперечень він явно не чекав та їх і не було.
Я знизав плечима. 
-	Я-а-а-сненько, пойня-а-а-тненько… - протягнув попутник, - Ти ось, лимончик поріж, а я зараз прийду, - з цими словами він дістав із сумки лимон, невеликий ніж у шкіряних піхвах, простягнув те мені і вийшов. Я трохи розбираюся в ножах (ну, принаймні, кухонний від «фінки» чи від штика відрізнити можу). Ножичок був кустарного виробництва зменшеною копією армійського НР-40, зроблений ніби то на совість і з непоганої сталі. Хоча більші, ніж я, знавці клинкової зброї, можливо й заперечили б, що то швидше фінський «пуукко». Ще хтось, може, зауважив би, що в «пуукко» відсутній упор для пальців, а в цьому ножичку, хоч і невеликий, але він був…
Поки я різав лимон, розмірковував про ножі, діставав та викладав на столик свої бутерброди, він повернувся, тримаючи в руках три склянки в підстаканниках:
-	Ну, ось і посуд.
Терпка гарячість коньяку ковзнула по стравоходу, обпекла шлунок і, розділившись там на окремі «летючі загони», пішла мандрувати приємним, ледь відчутним поколюванням по тілу. Ми мовчки ковтали гарячу каву і дивилися у вікно. Він нічого не запитував, я теж. Ніяковості не було. Так, таке собі дружнє мовчання за обопільною мовчазною згодою. 
Локомотив почав пригальмовувати і, врешті-решт, зупинився. Вагони, підштовхувані інерцією, почали тулитися один до одного, передні, обурені таким нахабством, відштовхували задніх назад. Знову в коридорі гамір посадки-висадки, грюкнули двері і до купе, з натугою тягнучи великі дорожні сумки, бочком протиснулося двоє дівчат, певне, студентки. Тихо перешіптуючись, роззиралися, аж раптом одна, впершись в мене поглядом зелених очей попросила:
-	А Ви не могли б пересісти?
Звичайно міг би. Куди ж подінусь? Я мовчки встав, допоміг дівчатам поховати сумки і сів біля свого супутника. Він тільки зміряв студенток поглядом та знову відвернувся до вікна, певне, розмірковуючи про щось своє, бо споглядання будівлі Жмеринського залізничного вокзалу навряд чи могло звести докупи його брови у глибокій задумі. Потяг смикнувся і рушив. Студентки знову шепотілись, час від часу поглядаючи на екрани своїх смартів. 
Попутник… А давайте, я називатиму його Боржником? Набридло мені оте безлике – «попутник». А хіба «боржник» не безлике – запитаєте ви? Ні, не безлике, коли – Боржник. Чому саме так? Зрозумієте, згодом все зрозумієте.
Отже, Боржник відірвав погляд від вікна і сказав, не звертаючись ні до кого:
-	Жмеринський вокзал свого часу був найкращим в імперії. Кажуть, коли імператор Микола Другий прибув на відкриття приміщення, то вигукнув у захваті на адресу архітектора Журавського: «Вот же сукин сын!». Архітектор, кажуть, сприйняв це, як докір і, того ж дня, застрелився. Але це неправда. Застрелився він через інше – саме в день відкриття вокзалу дізнався, що йому зраджує дружина…
Зиркнувши знову у вікно, він перевів погляд на дівчат і запитав:
-	Дівчата, далеко їдете?
Одна, чорнява, та що просила мене пересісти, підвела очі і буркнула:
-	Далеко.
-	А звати вас як?
-	А ви що, познайомитись хочете? Ми в потягах не знайомимось, - це вже озвалась білявка.
-	І з незнайомцями не розмовляємо, - зосередившись на гаджеті пробурмотіла перша.
-	Та гаразд, - якось беземоційно відказав Боржник, - Я просто так запитав.
Він знову втупився у вікно. Чорнявка підвела на нього свої зелені очі. Не знаю, що там ворухнулось у неї в голові, про що вона подумала в ту мить, але, вже м’якшим голосом, кивнувши на подругу, промовила:
-	Вона – Таня, а я – Наталка.
Складка між бровами Боржника стала ще глибшою. Майже нечутно, самими губами він промовив: «Приємно…», додав своє ім’я і, прихопивши нещодавно принесені склянки, якось ізсутулившись, вийшов із купе.
-	Він образився, Ваш друг? – запитала Тетянка.
-	Друг? – усміхнувся я, - Ми не друзі, так, попутники, я й ім’я його лише щойно почув.
-	А Вас як звати?
-	А, так… Пробачте… Мене – Сашко. А справді, куди ви їдете?
-	До Тернополя.
-	Студенти?
-	Так.
-	Зрозуміло.
Більше питань я не ставив, дівчатка знову занурились у світ соцмереж.
Гур-р-р-р… Двері знову від’їхали в сторону. На порозі з’явився Боржник, він тримав у руках дві пляшки вина, три плитки молочного шоколаду і чотири склянки в підстаканниках.
-	Ну, що, попутнички, вино п’ємо? Ви як, дівчатка?
Дівчата майже одночасно підвели голови.
-	Ми з незнайомцями не п’ємо! – досить різко відмовила Тетяна.
-	Так познайомились уже, - Боржник, здавалося, навіть не помітив різкості в її голосі, - Тим паче – привід є.
-	Який? – поцікавився я?
-	А в мене сьогодні день народження, - Боржник вже поставив свою ношу на стіл.
Дівчина, яка назвалась Наталкою, недовірливо подивилась на нього і лише скептично усміхнулась. Боржник, перехопивши той погляд, тим часом дістав з кишені шкірянки паспорт і, розкривши його, продемонстрував оточуючим. Дійсно, в нього сьогодні був день народження.
-	Ось так, - задоволено промовив він, - Подарунків не треба, вітання приймаються, відмови – ні! Приєднуйтесь, дівчатка! Ми по чуть-чуть. Та не бійтесь – солдат ребенка не обидит.
Дівчата з неохотою повідкладали свої смарти.
-	«Массандра мускат», - кивнув на пляшки Боржник, - Навіть не думав, що таке є у вагоні-ресторані. Воно, звичайно, не таке, як було колись, але пити можна. Упст… А відкоркувати забув. Мінералка є в когось? 
У дівчат була. Кілька ударів у денця пляшок і корки з приглушеним «пум-м-м» повилітали із вузьких шийок.
За кілька хвилин напружено-сторожка атмосфера купе дала слабинку, а згодом і зовсім зникла. Чи то спиртне розслабило попутників, чи просто так мало бути? Хто ж те знає?
Анекдоти, кумедні історії, справжні чи вигадані –  ні до чого не зобов’язуючі розмови, звичайна атрибутика швидкоплинного купейного застілля. Вино скінчилось, Боржник знову дістав зі своєї сумки почату пляшку коньяку і каву. Від коньяку дівчата відмовились, він і не наполягав. Взагалі, той Боржник був ніби й компанійським, але зовсім ненав’язливим типом. Його чуприна знову скуйовдилась, шкіра обличчя, яка була до того хворобливо-блідуватого відтінку – запалала рум’янцем. Він раз по раз розповідав анекдоти, широко усміхався, реготав навіть. Але мені чомусь здалося, що в його очах так і не запалали веселі вогники, не заграли бісики, що сміх той – не те, щоб награний і не природній, а… Якось, ніби звучав він на останньому подиху, вичавлювався останнім зусиллям волі. Але, то – таке. Мого мозку теж уже торкнувся алкоголь, тому я міг і помилятися.
За час застілля Боржник кілька разів виходив з купе, а, коли повертався, то до запахів купе додавався запах тютюнового диму. В потягах давно вже заборонили курити, але хто її дотримувався, тієї заборони? Провідники, зазвичай, дивились на те крізь пальці. Мене той запах дратував, бо я вже місяців сім, як кинув курити, а він і випите розбудили десь всередині підлого черв’ячка, який почав настирливо нашіптувати: «Закури… Попроси в нього сигарету… Від однієї нічого не станеться… Ну, попроси… Будь ласочка-а-а-а-а-а…» Я гнав від себе той надокучливий голос, намагаючись відволіктись на щось інше.
В купе стало доволі душно. Я вже давно був у футболці, Боржник теж потягнувся до «блискавки» своєї спортивної куртки, вивільнив плечі, руки з рукавів і закинув її на полицю над собою. На шиї в нього тьмяно поблискував досить масивний срібний ланцюжок чудернацького плечення, торс обтягувала яскраво-червона майка, з-під якої, на лівій стороні грудей визирав шматочок татуювання. Може, ніхто й не звернув би уваги на те тату – татуйований зараз, певне, кожен третій, але Боржник, дивлячись у вічі Наталці (вона йому явно подобалась, хоча він і намагався ніяким чином цього не видавати, а, може, мені знову здалося?), скосив погляд собі на груди:
-	Показати?
Не чекаючи згоди, він стягнув майку. Було помітно, що те тату є, якщо не предметом гордості Боржника, то точно багато для нього значить. На грудях була, ніби вихоплена променем ліхтарика з темряви, частина жіночого обличчя. Широко розплющені великі очі спрямовували погляд кудись вправо. Я ніяк не міг дібрати слова, щоб якось схарактеризувати той погляд. «Замріяний» мабуть було найближче до суті. Замріяний, сповнений розуму і ще чогось, невловимого. Тонкі кучеряві пасма, закручуючись у спіральки, частково закривали високий прямий лоб. Високі, але не надто, вилиці, трішки увігнута лінія носа і… все. Під малюнком був напис: «Сariño, eres mi corazón querido»
-	Гарний майстер трапився, - похвалився Боржник, - Це з фотки кололося, саме так, як я хотів.
-	А що там написано? А хто то? – майже одночасно запитали дівчата
-	Та яка різниця, хто? Гарно, правда? – він не приховував захвату.
Тетянка тоном знавця заявила:
-	Ну-у-у… Бувають і складніші тату…
-	А мені не треба складніших, мені треба було саме це! – відрізав Боржник.
А потім, мабуть, щоб згладити ситуацію додав уже м’якше:
-	А написано там… Ех, вчіть мови, дівчата! – і розреготався.
-	То іспанською? – поцікавився в свою чергу я.
-	А ти іспанську знаєш?
-	Та ні, слово знайоме побачив.
Наталка тим часом дістала свій телефон, раз по раз кидаючи погляди на Боржника. Я чомусь не сумнівався, що вона відкрила гугл-перекладач.
-	Тернопіль! За десять хвилин – Тернопіль! – провідниця повідомляла про наступну зупинку.
Дівчата почали збиратися, Тернопіль – їх зупинка. Ми з Боржником допомогли їм донести сумки до виходу. Боржник, запитавши у провідниці, скільки будемо стояти і, почувши у відповідь: «П’ять хвилин», тицьнув у зуби сигарету і, як був, в одних спортивних штанях зістрибнув із сумкою на перон.
-	Ну, що, мала? – звернувся він до Наталки, ставлячи біля її ніг сумку, - Успіхів у навчанні та особистому житті?
Я чомусь подумав, що він попросить в неї номер телефону, але цього не сталося. Він просто дивився дівчині у вічі і усміхався куточками вуст.
-	Тобі теж всього найкращого, - це Божник звертався вже до Тетяни.
Я теж ввічливо попрощався. Дівчатка подякували, підхопили свою «непідйомну» поклажу і рушили в напрямку вокзалу. Боржник курив, я стояв поруч, намагаючись не слухати шепіт злого черв’ячка, який шалено хотів курити. Раптом Наталка озирнулась і крикнула:
-	Дякуємо Вам за все! Гарно завершити день народження! І нехай щастить Вам з Вашою коханою!
Правий куточок Боржникових вуст смикнувся догори якоюсь чи то скептичною, чи то саркастичною посмішкою, але він помахав рукою дівчині і крикнув у відповідь:
-	Дякую! Все саме так і буде!
А потім, вкинувши недопалок у сміттєву урну, глянув на мене запитально:
-	Йдемо?
-	Так, пішли.
В купе він підійшов до столика, хлюпнув півсклянки коньяку і залпом випив, заплющив очі, труснув головою і, лише потім, перевівши подих, запитав мене:
-	Будеш?
Не чекаючи відповіді, розілляв залишки бурштинової рідини по склянках, взяв свою і випив знову. Я підтримав. 
Боржник гепнувся на своє місце, одягнув майку і втупився у вікно. 
-	Хороші дівчатка, сказав я аби щось сказати.
Боржник озирнувся на мій голос і пробурмотів:
-	Випити б ще, але – досить… Мені тверезим треба бути…
А потім стрепенувся якось, ніби знов увімкнувся в реальність:
-	Що? Ти про дівчат щось казав?
-	Так, хороші дівчатка, кажу…
-	А-а-а… Так, хороші…
-	Я помітив, тобі одна сподобалась?
-	Та мені обидві сподобались.
-	Ну, дивився ти увесь час на одну, - я намагався «підсмикнути» Боржника, - Пропалював її поглядом.
-	Боржник усміхнувся:
-	А, ти про ту, Наталку… Та ні, друга теж симпатична, просто мені блондинки не подобаються.
Через секунду додав:
-	Я колір волосся мав на увазі.
-	Та зрозуміло… Взяв у неї телефон?
-	А навіщо? – Боржник криво усміхнувся, - Навіщо?
-	Ну, не знаю… Знайомство продовжити.
-	Ех… Ра-а-адной… - протягнув мій співрозмовник, - Якби мені було стільки, як їй або хоча б на пару-трійку років більше і я «запав» на неї, то зійшов би в цьому бісовому Тернополі, не роздумуючи, а так… Ну, випили дорогою трішки, погомоніли… На цьому наші з нею спільні точки дотику закінчились. Я їй не треба, вона – мені. Дорогу я хотів приємнішою зробити. І собі, і комусь. Більшого – не треба. Мені.
-	Зрозуміло… То через неї? – я показав поглядом на Боржникові груди, туди, де було татуювання. Сказав це і одразу ж пошкодував.
-	А то вже – не твоя справа! – відрізав він і знову втупився у вікно.
Я відчув себе ніяково, але ні вибачатися, ні, взагалі, казати щось не став.
Все ще дивлячись у вікно, Боржник кілька разів шморгнув носом, мені здалося, що в нього злегка тремтить нижня губа. Що ж – мовчить людина – навіщо чіпати її? Я заплющив очі і вслухався у стукіт вагонних коліс, які виспівували якусь мелодію і навіть почав подумки їм підспівувати.
-	Ти до Львова в гості, погуляти чи додому? – то до мене звернувся Боржник.
-	Ні, я не зі Львова. Я взагалі далі їду, до Польщі. Ввечері виїжджаю.
-	А-а-а… 
-	А ти? – я був радий, що тема розмови змінилась.
-	А в мене… В мене справа… Я борг віддати мушу.
-	Зрозуміло…
-	Справді зрозуміло? – Боржник зло усміхнувся, - Не думаю, що зрозуміло тобі, не думаю, що зрозумієш та, власне, мені й не треба нічийого розуміння.
А потім, знічев’я так, сказав:
-	Я любив її… Але, чого, власне, любив? Люблю…
-	Кого? – знову якось невпопад запитав я.
Взагалі, в мене є «талант» запитувати або казати щось невпопад. Але цього разу моє дурне питання здається не зачепило Боржника. Він просто відповів:
-	Її.
І я зрозумів, про кого йдеться.
-	Люблю давно, люблю навіжено, божевільно…
Я вже нічого не перепитував, боячись образити знову. А він продовжив:
-	Скільки треба часу, щоб закохатися в людину? Мабуть – миттєвість. А скільки потрібно, щоб усвідомити свою закоханість, щоб зрозуміти, що те почуття – це кохання? Не пристрасть, не хіть, не потяг до гарного тіла, обличчя? Трохи більше… Все можна «списати» на захоплення, пристрасть, але… Захоплення не може тривати стільки часу, кілька років… Пристрасть? Скільки можна тішитись і захоплюватись «новизною»? Новизною всього – відчуттів, тіла? Довго?
-	Ти до неї їдеш? – обережно запитав я.
-	Ходім, покуримо, - Боржник вже нервово крутив у пальцях сигарету.
Мій «черв’ячок» заволав вимогливо: «Курити!!!» і… Я піддався:
-	Ходім, тільки ти… Пробач, пригости сигаретою.
Підвівшись, Боржник простягнув мені жовту пачку з верблюдом.
Нікотин майже миттєво всотувався в кров, викликаючи ледь помітне запаморочення – все-таки давно я не курив. А боржник, між короткими різкими затяжками без всяких вступів продовжив перервану хвилину тому розмову:
-	Ні, я не до неї їду. Я їду роздавати борги. Тим, кому заборгував. Назбиралося, знаєш… Вона б не схвалила, але… – Боржник криво усміхнувся, - Я ніколи не дозволяв ображати моїх жінок… Знаєш, вона б сказала, що це смішно і по-дитячому, але мені… Що вже мені?
Боржник припалив нову сигарету і знову простягнув мені пачку, я взяв.
Він продовжив:
-	Помста… Смішно якось, правда? І слово негарне, непідходяще, відплата – так краще. Зрештою - для кожного з нас – своя відплата… А ти знаєш, що не буває колишніх коханих? Бувають колишні дівчата, дружини, навіть друзі можуть стати колишніми, а кохана колишньою ніколи не буде. 
-	А, якщо… Зрадить?
-	Якщо зрадить? Так то й не кохання було зовсім. Хто ж коханим зраджує? Кохання не буває першим чи останнім. Воно – лише раз. Хтось і не дочікується, але не сильно цим переймається, бо, не відчувши, що то таке, і не знає, що не мав його. Теж щасливий по-своєму.
-	Ви… Посварились?
-	Що? А, ні… - Боржник на якусь мить замовк, задумався, потім, підкуривши третю сигарету ( я цього разу відмовився), продовжив:
-	Смішно й справді те, що я сказав тобі, про відплату. Певне, смішно виглядало збоку те, як я, обійнявши її сказав: «Я – за тобою». Ні, вона не сміялась, просто опустила очі і прошепотіла ледве чутно: « Я не можу…». Я не кричав, не істерив, не сварився… Можна було переступити через свою гордість і повторити це ще раз, ще раз, ще… Тоді ж, наступного разу, ще наступного. Гордість… Гордість тут ні при чому. В коханні гордість – не помічник. Я міг би, але… - Боржник вкотре затягнувся і закашлявся.
Кашляв він довго, дуже довго – хвилини три, мо’, й більше. Цигарка випала йому з руки, перегнутий нападом кашлю, він вчепився за ручку дверей і вирячив очі, не в змозі зробити вдих. А я стояв, розгублений, не розуміючи, що діється і, не знаючи, чим допомогти. Врешті він, тремтячою рукою, дістав з кишені штанів флакончик інгалятора і, вхопивши губами трубку, кілька разів натиснув на клапан.
Поступово Боржник приходив до норми. Його обличчя набуло синюшного відтінку, очі почервоніли, по щоках текли сльози, але він знову дихав.
-	Астма? – запитав я співчутливо?
Не в змозі ще говорити, Боржник заперечно похитав головою. За хвилину, трохи віддихавшись, вичавив із себе осиплим голосом:
-	С-с-су-ука! Завжди так невчасно… Пробач… 
Дихав він все ще важко, але вже знову діставав із пачки цигарку.
-	Може, не варто? – я боявся повторення нападу.
Він знову мотнув головою:
-	Нормально все… Нормально… Ось бачиш… А ти кажеш – гордість. Не треба я їй… А такий – тим більше не треба.
-	Чому ти так думаєш? Знаєш…
-	Знаю! - перебив він мене досить різко – Знаю! В мене – рак, четверта стадія! Що мені ще знати? Що в мене легені спазмуються раз чи два на добу? 
-	Ні… Ну, можна ж щось... Операція…
-	Ти геть дурний? Операція – це гроші, гроші на вітер. Операція, реабілітація, променева чи ще якась терапія і…Нащо? Мені – гаплик все одно. Я бачив, як від цього помирають. В ліжку доходять, мов рослини.
-	Поїдь до неї.
-	Нащо? Попрощатись? Чи побачити, що їй мене жаль? Чи знову сказати: «Ходім зі мною, харкаючим кров’ю чуваком»? Що це дасть? Що?! Сльози в її очах побачу, співчуття? Ось і залишилась мені… Моя дитяча помста… Гаразд, накурились. Пішли в купе. 
До самісінького Львова  Боржник не зронив більше жодного слова. Про що він думав, які шалені думки роїлися в нього в голові? Я розумів і… Не розумів цього чоловіка. Я не міг ні засудити, ні схвалити його прагнень та вчинків. Я пробував ставити себе на його місце і… Не знав, чи вчинив би інакше, ніж він, я не міг стверджувати цього. 
Ось і Львів, ми на пероні. Боржник тисне мені правицю і каже:
-	Ти пробач… За розмову.
-	Та нормально, не зважай.
-	Прощавай? І… Дякую.
Я не перепитував, за що він подякував мені. Ми відпустили руки один одного і пішли, кожен – в свій бік. 
Мені дуже хотілося побажати Боржникові удачі, але… В чому?

ID:  770184
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.01.2018 04:04:02
© дата внесення змiн: 08.01.2018 04:04:02
автор: Синій Вовк

Мені подобається 1 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



back Попередній твір     Наступний твір forward
author   Перейти на сторінку автора
edit   Редагувати trash   Видалити    print Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (628)
В тому числі авторами сайту (12) показати авторів
Середня оцінка поета: 5.00 Середня оцінка читача: 5.00
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..




КОМЕНТАРІ

Ulcus, 10.01.2018 - 20:09
читала, насолоджуючись ланцюжками, які чіпляли і підтягували цікавість до фіналу, і... не зрозуміла, які борги має віддати той чоловік. кому і що він винен? чи собі? чи їй? чи ще комусь? а, може, спеціально так автор запустив інтригу, щоб читач голову собі ламав?
взагалі випадкові попутники рідко так роблять - розповідають про себе натяком. зазвичай розкладають усе на полички, прикрашаючи емоціями. тут же Боржник надто загадковий.
 
Синій Вовк відповів на коментар Ulcus, 12.01.2018 - 00:38
Дякую за коментар. Мені вони завжди подобаються.
Щодо Боржника - він думає, що заборгував усім. Тільки їй від нього нічого не потрібно, комусь - заборгував. Помсту, дитячу помсту. Та все одно йому було. Може, і вбили його десь. Може, він когось. Ніхто ж не знає.
Хочеться розкладеного на полички? Гаразд. Я відредагую. Насичу подіями, подробицями та емоціями.
 
Яна Бім, 09.01.2018 - 01:08
Не люблю нулів під прозою, яку я люблю.
Хороші ви хлопці з Боржником smile
 
Синій Вовк відповів на коментар Яна Бім, 09.01.2018 - 02:13
Дякую, Яно! Який він - не знаю. Який я - не мені судити. Та, який вже є smile
 
Яна Бім відповів на коментар Синій Вовк, 09.01.2018 - 02:36
Я коли до тату дочитала "Син начальника сиріт" - книга згадалась, Чон До з татуюванням Сан Мун - акторки, яка згодом за химерних збігом обставин стала йому за дружину. Вибач, дивно, як один твір може нагадати про зовсім інший apple
 
Синій Вовк відповів на коментар Яна Бім, 09.01.2018 - 09:57
Буває мабуть і таке smile
 

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  аврора
Маргіз: - Мигавиця, кольорова мигавиця
Синонім до слова:  аврора
Юхниця Євген: - смолоскиподення
Синонім до слова:  аврора
Ніжинський: - пробудниця-зоряниця
Синонім до слова:  метал
Enol: - ну що - нічого?
Знайти несловникові синоніми до слова:  метал
Enol: - той, що музичний жанр
Знайти несловникові синоніми до слова:  аврора
Enol: - та, що іонізоване сяйво
Синонім до слова:  Бабине літо
Маргіз: - Осіннє танго
Синонім до слова:  Вірний
Маргіз: - Вірний - однолюб
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Маргіз: - осяйна
Знайти несловникові синоніми до слова:  Вичитка
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Мобілізація
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Рахманий
Mattias Genri: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Mattias Genri: - sliczna...
Синонім до слова:  видих
Наталя Хаммоуда: - Відди́х, зди́х.
Синонім до слова:  Вірний
Eyfiya: - Непохитний
Синонім до слова:  Вірний
levile: - Незрадливий Вірний
Знайти несловникові синоніми до слова:  Верлібр
Андрій Ключ: - Танцпро – танцююча проза
Синонім до слова:  Церата
Олекса Терен: - Обрус.
Знайти несловникові синоніми до слова:  видих
Enol: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Микола Холодов: - Кльова, Класна, Красна.
Синонім до слова:  Церата
Neteka: - Вощонка
Синонім до слова:  Церата
dashavsky: - Клейонка.
Знайти несловникові синоніми до слова:  Церата
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Neteka: - Писана
Синонім до слова:  Прибулець
dashavsky: - Пришилепинець.
x
Нові твори
Обрати твори за період: