|
За вікном сипав густий сніг….На калині червоні, соковиті грона одягнені в білі чепчики.Синичка, що на ній сиділа, кліпала оченятами, раптово злетіла на підвіконня. З нього- за мить вже сиділа на гілці калини, крутнулася й знов сіла на підвіконня.
Люба спостерігала за нею, любувалася снігом, від радості перехоплювало подих – тепло на душі. Усмішка на обличчі, напевно це перша зима в синички. А сніг сипав, біле простирадло іскрило по землі, на даху сараю виблискувала біла пухова хустина.
Нарешті справжня зима…Речі збирала в валізу. Нагадала,вже відрізала шмат сала, вискочила надвір. Сніжинки - пір`їнки припадали до обличчя, радісно за прищіпку підвісила сало, за білизняний мотузок.За мить у вікно спостерігала за синичкою.Не довго довелося чекати - синичка задоволено дзьобала сало. Ну, от і добре і тобі досить і мені, посміхнулася.
Зазирнула на мобілку, подивитися - котра година. До потяга, ще довго та треба збиратися, до станції йти більш ніж сім кілометрів, спочатку вздовж лісу, потім через поле.
Мати з батьком ходили біля худоби, вони знали, що донька знову збирається в Польщу. Вже запечене м`ясо і пахучі пиріжки, що приготувала мама, лежали у пакеті. Люба два роки підряд їздить на заробітки, влітку продавала морозиво, була на збиранні яблук в садку. А згодом вдалося влаштуватися в кафе помічником кухаря, адже вона мала диплом і досвід роботи в Вінниці, після закінчення технікуму. Це її покликанняі і гроші непогані. Сама не голодна, втеплі, варто поїхати. Крутилася перед дзеркалом, поправляла русяве волосся, вдихала запах шампуні. В смарагдових очах світилися вогники. Пригадала, як Микола освідчився їй в коханні, вперше назвав «берізкою», бо очі, як листочки молодого дерева. Посміхалася, » берізка» - якій двадцять два роки. Вони з одного села. На вечоринці, коли він йшов в армію, кілька раз запросив її на танець, після того писав листи. А кохання прийшло вже потім, після приходу з армії.
Микола - симпатичний, чорнявий, середнього зросту, але міцної атлетичної статури. Не одна з дівчат мріяла з ним зустрічатися, він все з батьком в клопотах - дім, робота забирали багато часу.
Позирала у вікно, чекала на нього, на свого «кавалера», як називала його мати. І інколи запитувала, чи не пора готуватися до весілля…
Він працював на тракторі - в фермера, хоча на два роки за неї старший та з одруженням не поспішав. Куди спішити й чого? Події на Майдані змусили людей задуматися, що життя змінюється і війна, яку почала Росія, ні до чого хорошого не призведе. Півтора
роки в АТО, підвезло - цілісінький повернувся додому. Контракт продовжити не наважився, знав, що Люба чекає й поля поля треба комусь засівати, обробляти, збирати врожай. Руки тракториста завжди потрібні, в селі бажаючих працювати мало.
Наполеонівські плани будували з Миколою, адже мали приватну землю, на ній планували побудувати кафе, уже мали дозвіл. Та грошей треба та й треба, щоб, відкрити свою справу. Дівчина добре вміла готувати, тож хотіла свої здібності показати односельчанам. Та й весілля, чи день народження було б людям де відсвяткувати, хтось мав би роботу. До міста добиратися далеко і там проблемно знайти роботу, хіба, що на базар можна влаштуватися й теж не завжди.
Микола має гарний дім на два входи, будував разом з батьком, щобі не разом жити та мати одне господарство.
Здавалося все так, як мало бути, вона останній раз їде в Польщу. До весни, а там літо - швидко пролетить час, одружитися планували восени.
Знову крутилася біля дзеркала, оділа пухову білу шапочку, поправляла її, посміхалася. А батьки за столом із хвилюванням давали настанови. Микола відчинив двері,
- Добрий день! Ну, що моя «берізка» вже готова?
Батько відразу встав, подав руку, привіталися.
-Готова, он перед дзеркалом вертиться.
Заадоволено кліпала очима, всміхнулася,
- Воно трохи ранувато, але підемо не поспішаючи, така погода чудова, чому б не прогулятися.
- Ох молодість, - передихнула мати, - Скільки кілометрів подолати, говорить прогулятися…
Люба на ходу, поцілувала у шоки маму та батька, схопила пакет,
-Все - все, ми пішли..
-От, як пташка, фур туди - фур сюди, коли вже налітаєшся, коли зупинишся_ - хитаючи головою сказав батько.
Мама на щоці витерла сльозу.
- Довгі проводи ні до чого…Йдемо Миколо!
Батьки стояли біля хвіртки….. Хоча й не вперше їде донька та серце болить, тривога не покидає.
Микола через плече ніс сумку, взявши його під руку, йшла Люба. З обличчя не сходила усмішка, намагалася не показати, як їй набридли ці поїздки.
А сніг тихенько сипав. Біло довкола…На сірих, від морозу, стовбурах дерев, іскрився іній, на гілках сяяли купки снігу. Під ногами поскрипував сніг. Вона час від часу позирала на Миколу,
-А, що сумуватимеш?
- Що за дурні запитання! Коли ти нарешті подорослішаєш? Не боїшся мене залишати? А я боюся за тебе. Ще знайдеш собі поляка, чи, ще не дай Бог, якогось чорномазого, - призупинився, поправив шапку.
- Ой, не мели дурниць, я не наївне дівчисько. Краще дивися під ноги, слизько, ще гепнемося вдвох! - смикнула за руку.
Проходили мимо Миколиної хати, він хитро поглянув на неї,
- Може зайдемо до моїх, хоч скажеш - до побачення?
Всміхнулася, глянула на хату, поцілувала у щоку,
- Та ні - мій легеню, це буде довго, краще полюбуватися яскравим, зимовим днем. От, як станемо на рушник, тоді будемо спілкуватися. А поки ж, я вільна пташечка, як оті, подивися.
Рукою кивнула на горобину, на гронах сиділо дві синички, крутили голівками, озиралися, нахилялися до ягід
-О подивися, свіжі відпечатки шин від автомобіля, хтось з наших поїхав, як це ти не знав, могли б нас підвезти.
-Та це Микола Онищенко, в гості до своїх приїхав. до тебе йшов, бачив їх, завтра назад будуть їхати.
-А може воно й на краще, налюбуємося зимовою казкою. Я так люблю наш ліс, наше село, влітку ягоди, пахучі яблука й грушки.
Сніг перестав сипати. Йшли вздовж лісу.Розкішні пухнасті ялинки й високі сосни вкрилися лебединим пухом, він переливався, іскрився сріблом. Кущі бузини, шипшини сповиті білою мереживною вуаллю. А велетенські граби на гілках тримали великі купи снігу. Почули помах крил пташки, миттєво звернули увагу. Микола побачив дві сойки, всміхнувся, Люба, аж підскочила, весело, голосно сказала,
-Ой! Ой! Напевно парочка, глянь, яка краса!
Птахи, почувши її, відразу полетіли між дерев. Микола міцно обійняв її, поцілував,
-Ой, ти, як дитина! В тебе стільки чарівності, коли ти така збуджена. Які ж солодкі, твої уста. Знову поцілунок, шапка сповзла донизу, не звертали уваги.
- Сонце моє, стань ось тут, біля куща шипшини, я на телефон тебе зніму, ми попали з тобою в зачаровану країну Снігової королеви,- запропонував всміхаючись.
-Е ні! Тут королева я, хіба не так? - весело сказала й похапцем підхопила сніг, кинула на нього.
Ухилявся, тікав, а вона знову доганяла, обсипала снігом.
-Як нам добре разом, правда, - помітила, Ми з тобою щасливі, адже так ?
Вона піймала його погляд, він протягнув руку, горів бажанням обійняти її та вона прискорила ходу, йшла попереду.
Ліс залишався позаду, почули гул автомобіля. Вона зупинилася,
- От і все ми вже майже біля траси, залишилося, ще два кілометри.
- Так, берізко й часу бути разом все менше,-. помітив зажурено.
Попереду не переоране поле, довга стежка тягнулася стрічкою по стерні, яка де - не - де виглядала з під снігу. Обоє змовкли, кожен думав про своє. Люба думала - Ну от, це точно їду востаннє. Це ж треба пертися стільки кілометрів й ще майже два дні в дорозі, а потім чужі люди. Їх різні забаганки і все це, по чотирнадцять, чи по шістнадцять годин. Звичайно краще було б поніжитися у ліжку. Розтати в поцілунках, як сніг на долоні. Відчути серцебиття Миколи, потрапити в його ніжні обійми, як влітку на сіннику. Ох життя - життя, чому буває так, комусь все відразу, а комусь треба перейти, через труднощі, через випробування. Здається він не помітив моєї тривоги, як мені це все набридло, якби знав, то б переконав не їхати. Але треба іще один раз і все, треба гроші.
Микола ж думав - невже їй не набридло бути на чужині? А можливо там хтось є? Дивився вдалину, а сам подумки тільки з нею, хотілося закрити очі і через декілька хвилин бути в її обіймах, на своєму ж весіллі.
Сіріло небо… наближався вечір. Зимова посадка стояла білою стіною, за нею пролягали залізничні колії й невеличка будівля станції. Сумні погляди…зітхання..
В руці тримала квиток, який щойно купив Микола. Відверталася, приховувала очі, а він повертав її до себе, намагався зазирнути в них. .
На платформі декілька пасажирів з торбами. Як завжди, в цю пору, їхали в місто на вечірній базар. Дизель - поїзд під`їжджав на станцію. Микола цілував її уста, на щоці відчув її сльозу,
-Я кохаю тебе чуєш, я чекаю тебе, чуєш. Ти дала слово, це востаннє. Я тобі вірю! Я вірю, ми будемо разом!
Поцілувала в уста, поправила на ньому шапку, зазирнула в сумні очі й заскочила в вагон..
Провідниця взяла сумку, яку він подав і з заздрістю дивилася, то на неї, то на нього. Всміхалася, напевно пригадала себе в такі роки - ох молодість, як добре, що є таке кохання.…
Оксана намагалася зупинити сльози, що бриніли на віях,
- Миколо! Я зателефоную! Обережно по дорозі, бо ж дуже слизько!
Провідниця зачиняла двері, а вона витирала хустинкою сльози, які котилися, як горошини.
Він дивився вслід, дизель – поїзд набирав швидкість, на душі було гидко й пусто…
Ті, останні слова, що вона сказала, вселяли надію, що він їй потрібен. Та надія , як промінь сонця - зігрівала серце…
Грудень 2017р
ID:
767606
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 23.12.2017 09:24:10
© дата внесення змiн: 15.02.2021 06:32:13
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
