Чим далі в час тече життєва річка,
Тим більше бачиш суєту людей.
Чиєсь життя ледь блимає як свічка,
А в когось серце – смолоскип з грудей.
Живе один немов піскар премудрий.
На цьому світі випадковий гість.
З нори не сміє вилізти на люди,
Бо раптом хтось, - хто має владу, - з’їсть…
Нікого, ані словом не зачепить,
Не захистить нікого в час біди…
Аби тихенько дочекатись вечора,
Аби не потикатись будь-куди.
А чом мені у своїй нірці тісно?
Чому не знаю спокою, коли
Комусь у самотині жити гірко,
Чи серденько зажурене болить?
А чом мені чиясь неправда коле
Немов терновий шип серед чола,
Чому піднімусь захистити кволих,
Яка би потім помста не була?
Не знаю й сам. Дурним мабуть вродився,
Або порода склалася така…
Ще з малих літ за щось і з кимось бився,
Тож мають мене всі за дивака!
А навіть з долею і то нещадно б’юся,
Бо весь мій вік додолу ломить, гне…
Зате я просто жити не боюся:
Від чого любе сонечко ясне.
Від чого жінка полонила серце
Та так, що не позбутись хмільних чар!
В кожній добі люблю неначе вперше
І вдячний Небу за чудовий дар!
Це справді дар. Не кожному дається
Любити в час, коли за шістдесят,
Коли душа ще молодо сміється
І веснами літа оці шумлять.
Багато хто в такі дива не вірить.
Мовляв, щось з головою негаразд,
Мовляв, пора б старому знати міру
І не соромитись та здати хід назад.
Нехай собі! Ці піскарі премудрі
Існують так із прадавніх давен
Чи ж треба всім куняти непробудно
Та шикуватися під клапоті знамен
Цих мудреців зарослої водойми,
Філософів маразматичних снів?
Байдужістю собі життя наповнили,
Задля подовження таких «коштовних» днів.
Заради того, щоб цей світ любити,
Та не соромитись, що маю це ім’я,
До миті смертної готовий вперто битись!
Така в житті позиція моя!
п'ятниця, 22 грудня 2017 р.
Заради того, щоб цей світ любити,
Та не соромитись, що маю це ім’я,
До миті смертної готовий вперто битись!
Така в житті позиція моя! Саме таким я й уявляю Вас, Петре! Прекрасно написано!