Звичайне наче. Проза, не вірші.
Журливий погляд – дзеркало душі,
Привітне слово скрашує вуста,
Якщо і посмішка, то вже давно не та…
І я також змінився. День при дні
Доводиться триматися мені,
Аби не впасти остаточно в рів,
Де не один в чаду біди згорів.
Не можу здатись, доки ти ще є!
Доки святе в душі ім’я твоє,
Доки хоч чимось дорогий тобі:
Чи в радості маленькій, чи в журбі.
Казав не раз. Не раз іще скажу
Про те, як міцно, ніжно бережу
Твій щирий усміх, слова милий звук,
Низьких підборів дрібний перестук,
Як я прощаюсь, наче назавжди
І як боюсь розлуки, як біди.
Моя звичайна. Жінка, як і всі.
Тоді чому алмазами в росі
Заграли очі зоряні твої
Коли в садку співали солов’ї?
Чому тоді, - не в чарівному сні,
А наяву, побачились мені
Понад тобою змахи світлих крил?!
Ти – янгол мій! Наснага творчих сил.
Коли тебе не бачу кілька днів,
Вкрадається тривога поміж снів
І вже не можу місця я знайти,
Чи щось писати, чи кудись іти…
Все ніби валиться з оцих непевних рук
Від гумової тятиви розлук!
Але й без них нам жити не дано.
Попри любов, будемо знов і знов
Немов навічно щемко розлучатись,
Щоб хоч колись, на мить малу, стрічатись.
вівторок, 19 грудня 2017 р.
