|
ВУДІ ПОЛ ҐРЕЙ
РОМАН
УВЕРТЮРА
Сумно плаче трембітонька,
Не плаче, ридає,
В останню путь бабусенька,
Внучка проводжає,
Що ж ти Йвасю, Івасеньку,
Мене покидаєш?
На кого ж ти, мій голубе,
Мене залишаєш?
вражі сини,тебе били,
Жорстоко знущались,
Пили,били, содомили,
А накінець вбили. (Наче не дитину)
За що ж, Боже, така кара?
Чим я согрішила?
За що, Боже, ся дитина,
Лягла в домовину?
Як, я маю тепер жити,
По світу ходити,
Коли моя кровиночка,
В могилі ма гнити?
Трембітайте, та гучніше,
Добрі трембітари!
Нехай чують всії гори,
що внучка ховаю.
Ой, заграйте, та сумної!
Заграйте, заплачте!
Нехай земля буде пухом,
Моєму Івасю!
Не бануйте, любі газди,
За моїм онуком,
Най спочине, неборака,
У Царстві Небеснім!
Люди добрі, люди любі,
Що ж то має бути,
Коли баба проводжає,
На цвинтар онука?
Грайте, плачте, та сумуйте!
Сумуй, Верховино!
Не вберегла свого Йвася,
баба. Василина.
Нема тата, нема мами,
Дитину провести,
В останню путь,
До церкви, на цвинтар.
Де ж ті кляті бузувіри,
Нелюди, злочинці,
Що дитинку-сиротинку
до смерті забили?
Де родина?
Вітець, де той?
Де та матір,
Що звіра вродила?
Де ж та жінка,
Молодая,
Що від звіра,
Дитя породила?
Люди добрі, люди милі,
Що ж то має бути?
Чому в наш час,
Серед дня вбивають?
Ходять звірі,
Нелюди трикляті,
Чигають на сироту,
На дитинку,
Та, щоб познущатись,
Бити, вбити,
Й не прикрити,
В потічку лишити.
ВСТУП
Верховина - неперевершена гірська, ландшафтна скарбниця України, і, нічим не гірша, а то може значно кращавід швейцарських Альп. Уявіть собі, що Ваше авто повільно в'їзджає до центру містечка.Ліворуч, осінь. начеумілий художник, пофарбувара листячко усіма фарбами палітри, яке під яскравими, ранковими променями ще теплого сонечка переливається наче живе. Казка шанобливо запрошує Вас у гості. Навпроти, на виднокраї, осяйна Чорногора уже одягла пухнасту білу, зимову шапку, котра у будь якупору року манить і притягує допитливий погляд мандрівника. Вдихніть повітря - запоморочливо - свіже, насичене запахом хвої. Дихайте на повні груди і насолоджуйтесь. І не переживайте - його бут удосталь, вистачить усім. На щастя, для місцевих жителів, це куточок, який оминають "десятою дорогою".Чому? Бо дуже далеко, незручно.Упевнений, що сучасний GPS, обов'язково омине цю райську місцину, віддавшт перевагу розрекламованому Буковелю, для прикладу.І на здоров'ячко! НЕВЕЛИЧКЕ МІСТЕЧКО З УСІХ СТОРІН ЩІЛЬНО ОТОЧУЮТЬ ГОРИ, НЕ ТАКІ ЗВИЧАЙНО, ЯК У ВОРОХТІ, АБО Ж ЯРЕМЧЕ, ТА УСЕЖ ВОНИ ЗАХИЩАЮТЬ ЦЮ ЧУДОВУ МІСЦИНУ, ВІД ШТОРМОВИХ ВІТРІВ, ЗБЕРІГАЮТЬ СВІЙ. ОСОБЛИВИЙ МІКРОКЛІМАТ. ЯКЩО ВИ ЗІБРАЛИСЯ ДО КАЗКИ – ТОДІ ВАМ ДО ЖАБ’Є. НЕ ДИВУЙТЕСЯ – ЦЕ ДАВНЯ НАЗВА МІСЦИНИ. МІСТЯНИ, ОСОБЛИВО ПОХИЛОГО ВІКУ, ЧАСТІШЕ ПОЛЮБЛЯЮТЬ НАЗВУ САМЕ ОСТАННЮ, ВИМОВЛЯЮЧИ ДЕЩО НЕЗВИЧНО, ДЛЯ НАДТО «ЛІТЕРАТУРНОГО ВУХА» -ЖЄБЄ. МАЛО НЕ ЗАБУВ НАГАДАТИ: ВЕРХОВИНА – ЦЕНТР ГУЦУЛЬЩИНИ. ЧОТИРИ ГОДИНИ З ХВОСТИКОМ ЇЗДИ ВІД СТАНІСЛАВА, ЦЕБТО, ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА, І ВИ ПОРИНАЄТЕ У ЦІЛКОВИТО ВІДМІННИЙ СВІТ ВІД ТОГО, ДО ЯКОГО ВИ ЗВИКЛИ. ШВИДКА, НА ПЕРШИХ ПОРАХ, ЦІЛКОМ НЕ ЗРОЗУМІЛА ГОВІРКА МІСЦЕВИХ ГУЦУЛІВ, ПРИВОДИТЬ ВАС У ЛЕГЕНЬКИЙ ШОК. АЛЕ НЕ ХВИЛЮЙТЕСЯ, ТАК РОЗМОВЛЯЮТЬ, НАЖАЛЬ, НЕ УСІ МЕШКАНЦІ МІСТЕЧКА. НАПРИКЛАД, ЗВИЧНЕ НАМ «ЯК СПРАВИ?» ТУТ ЗАМІНЯЮТЬ НА «ЦИ ДУЖІ?». І ПОВІРТЕ МЕНІ НА СЛОВО, ЩО ПРОЙДЕ ЗОВСІМ МАЛО ЧАСУ, ЯК ВИ ЛЕГЕНЬКО, БЕЗ ЖОДНИХ ПРОБЛЕМ, АДАПТУЄТЕСЯ ДО ДЕЯКИХ МОВНИХ ВІДМІННОСТЕЙ. А ЇЖА, НАПИТКИ, «ГУСЛЯНКА» НАПРИКЛАД, ОХОЛОДЖУЮЧИЙ НАПІЙ, ЯКИЙ ЧУДОВО ВГАМУЄ НАШУ СПРАГУ.ЙОГО РЕЦЕПТ ТРИМАЮТЬ У ВЕЛИКІЙ ТАЄМНИЦІ І ЗВІСНО ПЕРЕДАЮТЬ ІЗ ПОКОЛІННЯ В ПОКОЛІННЯ.
МОЄ ПЕРШЕ ЗНАЙОМСТВО З ЖАБЄ ВІДБУЛОСЯ У ДАЛЕКОМУ 1963 РОЦІ, ОДРАЗУ Ж ПІСЛЯ ЗАКІНЧЕННЯ 1-ОГО КЛАСУ. ЯК ТІЛЬКИ ВДАЛИНІ З’ЯВИЛИСЯ ГОРИ, Я ЯК ЗАЧАРОВАНИЙ, НЕ ВІДРИВАВ СВОГО ПОГЛЯДУ ВІД АВТОБУСНОГО ВІКОНЕЧКА. Я УЖЕ НЕ ЧУВ БЕСІДИ БАТЬКІВ, ІНШИХ ПАСАЖИРІВ. ДОРОГА СЕРПАНТИНОМ ЗВИВАЛАСЯ, НАЧЕ В’ЮНКАЗМІЙКА І БІГЛА ВСЕ БЛИЖЧЕ ДО ГІР. ДЛЯ МЕНЕ, КОТРИЙ ПРИВИК ЖИТИ НА РІВНИНІ – ЦЕ БУЛА ЖИВА КАЗКА. А НАШІ ГОРИ, З СМЕРЕКОВИМИ ЛІСАМИ, МАЮТЬ ОСОБЛИВУ КРАСУ. НАРЕШТІ ДОРОГА СПИНАЄТЬСЯ РІЗКО ВВЕРХ. ЯК ЦЕЙ АВТОБУС ЗУМІВ НАС ВИВЕЗТИ НА ТАКУ ВИСОЧІНЬ? ПРОСТО НЕЙМОВІРНО. Я НІЧОГО, АБО МАЙЖЕ НІЧОГО НЕ ЗАПИТУЮ У БАТЬКІВ, ЩОБ НІЧОГО НЕ ПРОПУСТИ. І Я МАВ РАЦІЮ. ЦІ ПЕРШІ СПОГАДИ – ВОНИ У МОЄМУ СЕРЦІ ЗАЛИШИЛИСЬ НАЗАВЖДИ. СПРАВА В ТОМУ, ЩО ДИТИНА, ПОРІВНЯНО З ДОРОСЛИМИ ЦІЛКОМ ІНАКШЕ СПРИЙМАЄ ОТОЧУЮЧИЙ СВІТ. БЕЗ КАЗКИ, БЕЗПЕРЕЧНО, НІЧОГО НЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ. АЖ ОСЬ НАРЕШТІ ЖАБЄ. ТА ЦЕ ЖИВА КАЗКА. ГОРИ З УСІХ СТОРІН ВПИРАЮТЬСЯ У НЕБО. ПІДПИРАЮТЬ ЙОГО, ЧИ ЩО? НЕЙМОВІРНО. ОХ І ПОЩАСТИЛО Ж ЛЮДЯМ, КОТРІ ТУТ ЖИВУТЬ. МИ ЩЕ НЕ ВИЙШЛИ З АВТОБУСА, А Я УЖЕ МРІЯВ ТУТ ЖИТИ. ЗАЛИШИВШИ РЕЧІ У ГОТЕЛІ, НА БЕРЕЗІ ГЛИБОКОВОДНОГО ЧЕРЕМОША, ГЛИБИНА ЯКОГО ТОДІ СЯГАЛА ДЕКІЛЬКОХ МІТРІВ, МИ ВІДПРАВИЛИСЬ НА ПРОГУЛЯНКУ. ТОЙ ПЕРЕДВЕЧІРНІЙ ПЕЙЗАЖ ЧОМУСЬ ДО ЩЕМУ У СЕРЦІ НАГАДУЄ МЕНІ КАРТИНИ ХУДОЖНИКІВ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. ГУСТІ, ТЕМНО-ЗЕЛЕНІ ФАРБИ З НАСТАННЯМ ВЧОРА ЗМІНЮВАЛИСЬ НА СІРО-ГОЛУБИЙ ВІДТІНОК. МИ ПОВЕЧЕРЯЛИ І САМЕ ЗІБРАЛИСЯ СПАТИ.ВРАЗ ПІШОВ ДОЩ, ЛЕГЕНЬКО ЗАГРИМІВ ЗДАЛЕКУ ГРІМ. БЛИСНУЛА БЛИСКАВКА. ВРАЗ НАДВОРІ ЩОСЬ НЕЙМОВІРНО ЗАГОРКУТІЛО, ЗАІСКРИЛОСЯ І УСЕ ПЕРЕМІШАЛОСЬ -ДОЩ, ПОТУЖНИЙ ГРІМ, ЯСКРАВА БЛИСКАВКА, ВІДЛУННЯ ПЕРШОЇ ЛІТНЬОЇ ГРОЗИ. РАПТОВА ЗМІНА ПОГОДИ ВОЧЕВИДЬ НАЛЯКАЛО МОЮ МАМУ, ТА НЕ МЕНЕ. Я ШАЛЕНІВ ВІД ПОТУЖНОГО ВІДЛУННЯ ГРОМУ, ЯСКРАВИХ БЛИСКАВОК, КОТРІ, РАЗ У РАЗ, РОЗРІЗАЛИ НАШУ НЕВЕЛИЧКУ КІМНАТУ. МЕНЯ НА ЯКУСЬ МИТЬ ЗДАЛОСЯ, ЩО БУРХЛИВА ВОДА ВИЙШЛА З БЕРЕГІВ ЧЕРЕМОШУ(ЧОРНОГО ЧЕРЕМОШУ, ЯК ЙОГО ІНКОЛИ НАЗИВАЮТЬ МІСЦЕВІ МЕШКАНЦІ) І ЗАРАЗ НАШ ГОТЕЛЬ ПІДНІМЕ МОГУТНЯ ХВИЛЯ Й ПОНЕСЕ, НАЧЕ КОРАБЛИК, У ТЕМНУ НІЧ. І НАВІТЬ У ЦЕЙ МОМЕНТ МЕНІ, ЯК НЕ ДИВНО, ЗОВСІМ НЕ БУЛО СТРАШНО. БУРЯ ЗАТИХЛА ТАК САМО РАПТОВО, ЯК І РОЗПОЧАЛАСЯ.
ЗРАНЕЧКУ Я ВИБІГ НАДВІР І ОГЛЯНУВШИСЬ ВИГУКНУВ:
« А ЖАБА СКУПАЛАСЯ!» ОТ ДИВИНА!
ПОТІМ МИ ПІШЛИ ДО МІСЦЕВОЇ ШКОЛИ, ДЕ БАТЬКОВІ ВІДМОВИЛИ У РОБОТІ УЧИТЕЛЯ. Я БУВ У НЕВГАМОВНОМУ РОЗПАЧІ, ЩЕ БІЛЬШЕ, ОЧЕВИДНО, НІЖ БАТЬКО. З ТИХ ПІР МОЄЮ ЗАПОВІТНОЮ МРІЄЮ СТАЛО ПОВЕРНУТИСЯ КОЛИСЬ У ЦЕЙ ЧУДОВИЙ КРАЙ ВИСОКИХ ГІР, ЗЕЛЕНИХ ПОЛОНИН, ПРЕКРАСНИХ СМЕРЕКОВИХ ЛІСІВ, НЕЗРІВНЯЕННОЇ ПО СВОЇЙ КРАСІ ЧОРНОГОРОЇ, І БЕЗУМОВНО БУРХЛИВОГО ЧЕРЕМОШУ. ВДРУГЕ Я ПРИЇХАВ ДО ВЕРХОВИНИ У ВІЦІ 21 РОКУ. ГОРИ ВИЯВИЛИСЯ ЗНАЧНО НИЖЧИМИ, А ЧЕРЕМОШ НЕЙМОВІРНО ОБМІЛОВ ЧЕРЕЗ НАДМІРНИЙ СПЛАВ ЛІСУ.
ЧАСТИНА 1 Сирота
Зранку, виглянувши через низеньке, маленьке віконечко приземкуватої гуцульської садиби, надворі побачив перший сніг.
Я вискочив, байдуже, що не одягнений по зимовому, і, очам своїм не повірив. Зима – справжня зима! У Верховину біла пора року приходить враз. Ще звечора я рубав дрова для печі й на зиму. Було сухо, але по осінньому холодно. А тут враз - по пояс снігу. Навколишній краєвид змінився до невпізнання. У карпатському містечку зимова пора має особливу привабливість. Щулячись від холоду повертаюся усередину. Швидко здійснюю звичний, ранковий моціон, а потім, нашвидкуруч зготував такий-сякий сніданок, і, бігом до школи, щоб не запізнитися. Я учитель англійської мови, і, це мій перший рік роботи у школі. Щоб дійти до місця роботи, долаю непростий шлях, перескакую через, звичні для місцевих гуцулів, але не для мене, перелази виходжу нарешті на пряму дорогу, і, ось до знайомої будівлі, як кажуть, рукою подати. Приходжу саме вчасно, щоб роздягнутися, узяти класний журнал, і, без поспіху зайти у клас. Дивно! Завжди галасливі учні школи раптом змінилися до невпізнання. От, якщо б так було щодня! Що ж трапилось? Підбігає знайомий учень, і, заїкаючись, зі сльозами на очах, пробує щось розповісти мені, щось дуже, вочевидь, жахливе:
-«Там, Ігоре Петровичу, там … - сльози заливають обличчя, тіло здригається, але хлопчина вхопивши мене міцно за руку тягне на вулицю.
Ми бігом піднімаємось вгору по протоптаній стежині мовчки. Аж ось і це жахливе місцу.
Голова нещасного, неживого, маляти лежить у неглибокому гірському потічку, а босі ноги впираються у стежину. Труп невідомої дитини, очевидно, повністю голий, і, лише ранковий сніг прикрив його бездиханне тіло від сором’язливих поглядів дітей.
До нас поспішають люди у місцеві міліціонери.
-«Ігоре Петровичу! Відведіть дітей у приміщення школи. Ми пізніше проведемо слідчі дії. Попередьте інших учнів сюди у жодному разі не підходити, щоб не заважати слідству.
-«Так, звичайно, товаришу майоре. Я зараз.» - мені не прийшлося повторювати наказ, так як діти, опустивши погляди, самі послушно повертались до школи.
Як не старались мої колеги, організувати навчальний процес після того, що трапилось не вдалося і після другого уроку дирекція закладу змушена була відпустити дітей по домівках. Нам, учителям, теж дозволили повернутися додому.
12-річний Івась, худенький, низенького росту хлопчик школу, практично, не відвідував. Незважаючи на старання класного керівника повернути дитину до класу не вдалося. Бабуся Василина, далека родичка покійних батьків дитини тільки руки розводила.
-«Ну що я йому зроблю. Не хоче йти до школи та й все».
Усе почалося з того, що однокласники почали шпетити (авторська примітка. – суворо відчитувати, ганити кого-небудь) Івася за його одяг. Бабуся не мала змоги купувати дитині новий одяг, тому перешивала речі, які для сироти приносили чужі люди. Хлопчина спочатку пропускав шкільні заняття, а згодом, і, взагалі категорично відмовився повернутися до школи. Він якось, випадково, стояв біля подвір’я де проходило весілля. Господарі, запримітивши нещасного сироту, гостинно запросили його до окремого столу. Господиня не відходила від дитини, допоки він добре не поїв. Потім, по-щедрому, наклала всякої всячини у стареньку хустину, на дорогу, для баби Василини, поцілувала в чоло і відправила зі словами:
«Ну, а тепер йди, сарако!» ( авторська примітка – нещасний, неборак) – промовила навздогін, і, витерла краєм хустини вперту сльозу.
Того вечора, малий з Василиною, уперше за довгий час, поїли як нормальні люди. З тих пір Івась різко змінився. Якимось дивом, він дізнавався де у Верховині мало бути весілля, проводи до армії, навіть поминки. З легкої руки першої господині, інші люди теж, поставилися до нещасної дитини з людяністю, звичною для гуцулів. Слід сказати, що сирота Івась зовсім не був подібний до своїх однолітків. Сумний погляд очей, мовчазна натура, шанобливе ставлення до людей похилого віку, і, разом з тим, якась доброта у його очах. Від нього, ніхто й ніколи, слова поганого не чув, або непоштивого звернення. Незабаром життя хлопчини й його бабусі різко змінилося. Тепер у них завжди було, й що поїсти, й що попити. Більше того, за місяць Івась, і взувся, і одягнувся. Розголос про сироту Івася швидко поширився по містечку. Мешканці, при нагоді, самі запрошували небораку на те чи інше дійство, а він звичайно й не відмовлявся. Але ось пора на весілля завершилася, до завершення посту, а люди, як відомо, помирають не щодня. Івась почав напружено думати над тим, щоб «гостинці» можна було б отримувати, так як це було раніше. Але рішення так і не приходило. До того ж зненацька прийшла зима. Ходити днями у пошуках подаянь ставало все складніше. Та ще й, нажаль, ослаблений організм дитини важко зносив найменші прояви простуди, або ж, грипу. Дитина надовго злягла й помочі чекати від чужих людей було годі. Василина пенсію не отримувала. Совіцька( авторська примітка-радянська) влада таким чином карала тих, хто тим чи іншим чином, допомагав Лісовим хлопцям. Бабуся лічила дитину, чим тільки могла, лісові трави та ягоди йшли на узвари, старі рецепти допомагали використати усе, що було зібрано за літо. Ночами Василина «чаклувала» над різним зіллям і врятувала свого онука. День за днем, йому ставало, усе краще й краще. Біда була в тому, що не було що їсти. Стара жінка не могла пересилити себе й піти до когось поросити, ні не гроші, а трохи муки, крупи, бульби, навіть не м’ясо, без якого вони могли легко обійтися. Нарешті, все ще кволий, але рішуче налаштований Івась, змусив себе піднятися з ліжка, вдягнути на себе усе, що зігрівало, байдуже як він виглядав, збоку й відправитися до центру. У нього був свій таємний план. На цей раз він заточуючись(авторська примітка –хитатися, втрачати рівновагу), пошкандибав(авторська примітка – повільно піти) до центру. Кафе. На цей раз він піде до кафе. Як тільки він зайшов до середини, одразу ж зрозумів, що тут отримати те, за чим він прийшов буде не так легко. Закурене, напівосвітлене приміщення було вщерть заповнене, в основному мужчинами напідпитку, й молодими дівчатами.
До нього ж одразу підбігла молода офіціантка.
-«Тобі чого потрібно, малий? Тата шукаєш?» - грубо запитала.
-« Та ні, я хотів би…»- та й замовчав.
-«Ну, говори вже. У мене робота чекає. Гаразд. Іди за мною.» -і повела Івася на кухню.
-«Марічко. А поклади ти сему легеневі щось трохи поїсти, бо він, сарака, ледве стоїт(авт.прим. –стоїть) на ногах.» - та й побігла. Огрядна(авт.прим.-товста) Марічка, жваво підбігла до дитини, посадила на найближчий стілець, і, не устиг він й огледітись(авт.прим.-роздивитись), як вона, тут як тут, крутилася перед ним з мискою запашного борщу, тарілкою картоплі й парою ще гарячих котлет.
-«Їж, сарако, їж! Не соромся! Я ще додам, як, попросиш.» - весело усміхнувшись промовила.
Івась накинувся на їжу, як несамовитий. Не думав ні про що – тільки б наповнити жолудок. Вони з бабусею останній тиждень майже нічого не їли.
-«Та не поспішай, Івасю. Ніхто у тебе не забере. Ось візьми, випий, мінеральної води. Та не подавися, горе ти моє!» - весело продовжила.
-« А звідки, тітко Марічко, ви знаєте, що мене Івасем кличуть?» - невпевнено запитав малий, коли нарешті трохи вгамував перше почуття голоду.
-«А хто ж тебе у Жєб’ї (авт.прим. –Верховина)та не знає?» - сумно опустила очі.
-«Ти не соромся, приходь коли що» -продовжила.
Додому Івась повертався ситий, веселий, ще й пакуночок за пазухою ніс для бабусі.
-II-
Продовження буде…
ID:
767211
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.12.2017 00:09:18
© дата внесення змiн: 21.12.2017 18:15:10
автор: Woody Paul Grey
Вкажіть причину вашої скарги
|
