Чотири свічки на столі горіли
в кімнаті темній в переддень Різдва.
У тиші полум’я палахкотіло
й потріскувало, як в печі дрова.
Промовила одна свіча – Я спокій,
не вміють мене люди зберігать.
Поблимала і у журі глибокій
таки погасла, мов хотіла спать.
Сказала друга тихо – А я віра,
мені також чомусь не по собі –
приносять мене в якості офіри
добробуту. Й погасла далебі…
Ще згодом третя мовила – Любов я,
останнім часом впала у ціні…
Життя все менше сповнене любов’ю,
часи настали вельми вже сумні.
Лиш вимовила це і також згасла.
Тут до кімнати увійшло дитя.
У присмерку малому стало жасно,
лунало серця юного биття.
Четверта мовила – Не бійся Вія,
хай темрява кругом й усе вже спить.
Горю допоки я, твоя надія, –
погаслі свічі можна запалить!
19.12.2017
Допоки горю я, твоя надія, – погаслі свічі можна запалить! 
