|
Дрімає село….. В сутінках чути тут, то там - переспівуються півні. Знову тихо….. А десь заґелґотали гуси, відразу заревіла корова. Раптово на кущі затріпотіло листя, злетіла пташка догори, присіла на гілку берези.І залунала пісня над селом, ген- ген довкола; на долину, до річки, попід ліс, вдалечінь...
По обрію небо світліло, час від часу пробивались жовто - фіолетові промені, мерехтіли, переливалися, рожевим кольором й синім. Новий день заглядав у вікно…..
Старенька, ледве відчинила двері. Вдивлялася до схід сонця, перехрестилася, під ніс молитву читала, дякувала Богу, що дожила до ранку. На собі поправила чорну спідницю й синенький фартух, що майже діставали до землі, покрила сиву голову вилинялою, ледь синьою хустиною.
На лавці взяла пусте відро, донизу трохи заржавіле, пленталася до криниці. Кілька кроків пройшла й зупинилася, зморщене обличчя усміхалося до сонця, його перші промені прилягали до землі.. Поправила хустинку. Кожного ранку до криниці йде по воду. Рукою підтерла носа - таку звичку має, йшла далі, довкола озирала, тішилася літом.
Під кущем, зашаруділо….. Раптово - звідти пулею вискочив заєць, напевно дуже налякався, вуха догори, гайда через долину, що й п`ят не видно….
-Ото дурненький, - всміхнулася….
- Найшов ворога, нам на землі з тобою місця досить.
Але ж вухань - подумала, знову усмішка, якась радість від побачиного. З лісу почула спів соловейка, тепло на душі. Здалеку, ліс прикрашали рожеві й білі рожі.
Руки ледь трусилися, взяла мотузку з відром, кинула в криницю. Кожного разу, як набирає воду, все заглядає, бачить її чисту -чисту, як сльозу. Коли відро у воді, душа немов завмирає, видно, як розходяться круги. По краю криниці, зелені - зелені водорості, як мереживо. Вони приросли до стінок, все неначе хочуть кудись пливти та відірватися не можуть.
-О, де ж ти, силонько? Допоможи Боже! - тихо проговорила.
Нахилилася, обіперлася об дерев`яні дошки, що набиті поверху криниці, ледве тягнула те відро та вже очі засяяли радістю.
-Ну от, дякую, тобі Боже!
-Бо я, ж без тебе нікуди, мені ж ти тільки й допоможеш!
Перехрестилася старенька, зачерпнула воду рукою, освіжила обличчя, здалося заново народилася, як той сьогоднішній день.
Уже припала устами до води…. Відчувала, як свіжість, прохолодна вода придавала сили. Прицмокувала, насолодилася нею, вкотре хрестилася, знов дякувала Богу.
Як поверталася, де й взявся кіт, плигав, через вищу росяну траву й квіточки. Наполегливо прямував за нею слідом, настирливо нявчав, то тихіше, то гучніше, підіймаючи хвіст догори.
-Васильку, що сьогодні мишки не спіймав? Чого кричиш? Напевно голодний, то не біда, зараз будемо снідати,зараз….
Трохи човгає ногами. По стежці майже один спориш, йти м`якенько, він від дотику припадає до землі, ледь - ледь шарудить… Ось вже й на обійсті.
Навпроти входу - пічка, колись сама її зліпила, тож влітку в хаті палити не буде. Видно… недавно помащена глиною й побілена вапном та біля тріщин все ж виднілася сажа.
В пелені принесла кілька дровин взяла під навісом біля хати, клала в пічку, позирала в небо.
-Буде гарний день! Дай Боже, погрітися! Дожила до літечка, це ж так чудово! Красиво,тепло, й пташечки співають…
З сараю, який майже вріс в землю, виходили й вибігали кури, спішили до старенької, знали, що годуватиме пшеницею.
-Тю - ю, тю, тю ,тю, тю, тю, тю….Ви ж мої хороші, яєчко знесете нам, будемо з Васильком снідати….
На пательні смажилися два яйця. Вона присіла на маленький стільчик, на руках кіт, водив вусами, зазирав в очі, чекав, коли ж нарешті буде сніданок. Застигли ноги, ледве встала зі стільчика, кота поклала на стільчик,
-Ну ось, дочекався, нехай остигне, бо шкода, як опечешся…
Стару ряднинку й маленьку подушку кинула на траву.
-Ось зараз поснідаємо і будемо відпочивати. Ой почекай, а де ж я вчора щелепу поділа? Не годна без неї хліба кусень вкусити, треба знайти.
Мокнула кусень хліба в жовток смаженого яйця й ним же загребла білок, кинула на траву
-Ну от, Васильку, їж, піду шукати вчорашній день…. І де та щелепа? Можливо на місці….
Кіт зіскочив зі стільчика,потягнувся, задоволено зирнув на стареньку, почав їсти.
До хати, відчинила двері….. Видніються вишиті рушники, на них українська вишивка, хрестиком, гладдю, краса….
На ходу, підправила один з них,тепло на душі, усміхалася.
-Ох молодість моя, яка ж ти красива була….. Бачиш, ти пішла, а я залишися, всі пішли… Залишили одну зі старістю, маю доживати.
Рукою зі щоки змахнула непрохану сльозу, на столі чашка, зазирнула в неї,
-Немає, от голова дурна. І куди поклала - не пам`ятаю.
На столі невеличке на пів чорне старе дзеркальце, зазирнула в нього,
-От не знаю, що ти бачиш,а я вже не себе бачу, не ту молодицю, що колись всміхалася, а тепер, на жаль там бачу, схожу на мене мавпу.
Чомусь здригнулася…. Дивилася на фото, в рамці на стіні, воно висіло між рушниками. На ньому вона в тата на руках, він у військовій формі.
На початку війни їй було п`ять років, вона багато чого пам`ятає. Особливо зиму сорок п`ятого року, як мама отримала похоронку за тата. Стільки було крику, стільки плачу, що вона до цих пір, здається інколи чує той плач, десь далеко - далеко. Страх і горе, майже у кожній хатині, страшна війна зробила відпечаток в житті. Не забувалися розстріли на очах, знущання, приниження німцями - старих й малих, що залишилися в селі.
А далі між рушниками на фото вона, чоловік і донька. Витерла сльози, що текли по щоках, підтерла носа рукою,
-От залишили мене одну, до себе не забирають. Чому доля несправедлива. Ой, роки - роки, куди спішите і нащо морщини прикрасили моє обличчя. Воно й добре, що сама, напевно, якби побачило якесь дитя, то злякалося, ховалося б за матусю. Ото вже постаріла, ніхто б не подумав, що на фото я….
Довго, щось про себе бурчала, вкотре згадувала Бога. Розставила руки, немов обійняти когось хотіла й склала їх на своїх грудях, вийшла із хати, ноги плуталися, не слухалися її.
В пелені тарілка, в ній одне яйце, жовток виблискував на сонці, від побаченого, аж слина в роті зібралася. Теребила кусок хліба на крихти, смакувала свій сніданок, як завжди залюбки. Про щось бурчала до кота - поряд дрімав на ряднині.
Яскраве сонце підійнялось вище….. Добре пригрівало бабці в плечі, вона до нього підставляла обличчя, від задоволення, примружувала очі,
-Ну, от Васильку подрімали трішки тепер можна й до лісу….
По небу деінде білі, невеличкі хмари, наче не летіли, а висіли, мов парасольки. Легенький вітерець злегка колисав високі, густі трави…. На деревах тріпотіло листя, від його, чути немов тоненькі звуки скрипки, то сильніше, то тихіше й десь ховалися. На весь ліч лунав бадьорий пташиний переспів.
Із кошиком в руках ледве прийшла до лісу. Кіт прямував за нею, часом вирячивши очі, прилягав до землі, ховався поміж трав, насторожував вуха, озирався навкруги.
Всміхаючись, Марія сіла на траву, весело наспівувала,
- Ой, як добре у лісочку
Гуляю я. Ой, гуляю я
Зав`язала хустиночку
Гуляю я. Ой, гуляю я…
Прийди, прийди козаченьку
Гуляю я. Ой гуляю я.
Покохай мене, миленьку
Гуляю я. Ой ,гуляю я..
- Оце пригадала! Хай йому грець! А що далі , то вже й не пам`ятаю…
На галявині суниць, наче для неї особисто посіяли. Ще де - не-де цвітуть, квіточки, на сонці, як оченята ясніють, а ягідки червоно - білі, приваблюють око, мов моргають, візьми - посмакуй.
Заходилася збирала їх, то сидячи, то на колінах, про щось бубоніла. А кіт, час від часу плигав до рук, хотів гратися, а то зникав між травою.
-Ото, бісова душа! Ти, що тягнеш? – Здивувалася, побачивши кота.
Кіт тягнув, величеньку пташку, що за пташка не можна розпізнати. Поклав її перед нею, позирав на стару, дивився, що буде далі. Від пташки понесло неприємним запахом, вона сердито, миттєво, чим подалі відкинула її.
- Ото втнув! Що голодний вже, он, йди ближче до поля, може там знайдеш мишку… От ледащо.
Кіт задравши хвоста тільки спостерігав, приліг біля неї. Позирав довкола, час від часу примружував очі, здавалося прислухався до звуків.
Йшла не поспішаючи, в одній руці несла кошик з суницями, в другій букет фіалок. Усміхалася до квітів, фіалочки фіолетові і двокольорові ( блакитний колір з жовтим), підняли їй настрій. Любувалася ними, тішилася, а пелюсточки ледь здригалися від вітру. Раділа мов дитя, в очах з`являлися іскринки.
Як старенька качечка, перевалювалася зі сторони в сторону, поверталася додому. Кіт, то поважно йшов, то задравши хвіст, біг попереду, озирався, чи йде старенька, знову присідав відпочити.
Здалеку побачила Надію, сусідку, видно виглядала її,
-О! Васильку, у нас вже й гості є.
Кіт почав тертися об ногу, занявчав, просив їсти. Знав, що, як є гості, то обов`язково, щось смачненьке йому перепаде.
- Добрий день! Тітко Маріє, я ось, молочка принесла… Та, ще хочу сказати, мій онук, завтра вам дрова привезе. Дякувати Богу сьогодні нам привіз і про вас не забув, сказав, щоб попередила, щоб ви були вдома...
Затрусилися руки, просльозилася,
-Як добре, що є такі сусіди, хоч і далеченько живите та про мене не забуваєте. Ось, пригощайся суничками, вже є, можна йти збирати.
-Та, як можна про вас забути, покійна мама просила, щоб не забували, ви ж стільки років дружили. Та й мені яйця весь час даєте, - заперечила Надія і продовжила,
-Ось, ще в пакеті ліки, тут все з чеками разом, якраз у ваші чотириста гривень вклалася.
-Це добре, дякую! Без ліків ніяк, ноги пухнуть, серце болить…. О, ледь не забула, в хаті, в кошику яйця візьми, дякувати Богу несуться, а ти ж онучкові дай, золота дитина, кожного року мені везе дрова, навіть порізані. Хай Бог дає йому здоров`ячка, - перехрестилася й продовжила,
- Чи може продаси, гроші йому даси, чи самі з`їсте. Ти там скажеш за дрова стільки треба? Ще й молочко два рази на тиждень приносиш, то ж все гроші коштує… - клопоталася старенька.
- Ну які гроші, що ви? То горіхи, то яйця, ми вам, ще винні – заперечила Надія, складала яйця в пелену.
Надія іще запитала про здоров`я й вже поспішила додому. Марія дивилася вслід, на очах сльози, добре, що є такі люди на світі, що не покинуть стару, одиноку, майже немічну людину. І вкотре перехрестилася, ледь чутно повторювала молитву «Отче наш».
Вже вечоріло… Час від часу зривався західний вітер і крутився й крутився, раптово вщухав. На заході по обрію скупчилися темні й сірі хмари, здалеку доносився тихий гуркіт грому, десь затихав.
Марія сиділа на ряднині, перед нею стояла тарілка з картоплею в мундирах. Це її вечеря …. Рука ледь - ледь трусилася, худенькими пальчиками брала картоплю, не поспішаючи мокала в олію, прицмокуючи їла, позирала на кота. Той, поспішав їсти, неначе в нього хтось мав забрати.
Гроза підійшла ближче, почав накрапати дощик. Кіт заліз на її плечі, мордочкою терся до щоки, нявчав,
- Боїшся грози? Дурник, йдемо до хати, бачиш, курей зачинила і нам пора на відпочинок. От би щелепи знайти, де я їх поділа? Без них зовсім зле, - бурмотіла, витираючи уста.
В хаті тихо, лише чути, «Тік так…Тік-так»- вибиває годинник.
Кіт поспіхом плигнув на ліжко, витягнувся, голову схилив на лапи, спостерігав.
Марія зачинила двері. Чула, почав дріботіти дощ. Вона не звикла включати світло та і боялася, щоб часом не попала громовиця. На вікні підправила тюль, за шторою побачила чашку, в якій лежала щелепа,
- Ото роззява, бачиш Васильку, тікає від мене пам`ять, це ж вчора сама сюди засунула, щоб ти не кинув, коли сидів на вікні.
Стояла перед іконами святих, тихенько читала молитву, хрестилася. Дякувала Богу, що прожила, ще один день, що дав їй пити й їсти, що не летять снаряди, як на Сході. Молилася…. Благала Бога, щоб захистив від куль чоловіків, що оберігають її сон. Ставала на коліна, вклонялася, вкотре дякувала, що не забувають за неї сусіди. Просила в Бога всім миру і здоров`я, запашного хліба на столі.
Листопад 2017р
ID:
764798
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 08.12.2017 17:00:34
© дата внесення змiн: 15.02.2021 05:54:16
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Щемні рядочки про одиноку старість... 
и иногда грущу..А временами душа ищет что-то вновь и вновь...и уже напишу про любовь...Но о страсти,лучше не писать...Говорят стыдно надо умолчать 
