Поїхала, доню, я
Далеко від дому
Не бажала б «щастя» я
Такого нікому.
Серце крається в журбі
За вами щоднини,
Не приїду, а весілля
В рідної дитини...
Не приїду, не обніму,
Не розплету кОсу,
А гіркою я сльозою
Примножу ту рОсу,
Яка очі виїдає
В далекій чужИні,
Яка серце вириває
З туги по Вкраїні ...
Благослови дітей, Боже,
Як я не зуміла
Я би до вас, як та пташка
На крилах злетіла.
Дочка моя у фаті,-
Щасти тобі , доню,
Хай не впаде в житті твоїм
Сльоза на долоню,
Щоб обоє у злагоді
І любові жили,
Щоб терпіння Бог давав,
Щоби мали сили
Гідно по житті пройти
Вік не розлучались,
Щоби серця ваші юні
В одне об’єднались.
Обнімаю, вас, цілую
Тугу від вас гоню
Не журіться, веселіться
Пробач мене , - доню!
З далекої Італії, мама.
Отака то в українців
невесела доля...
Поки правлять в нас ординці,
не вернуться з поля
батько й мати - вся родина,
всі заробітчани...
Не загоять в доньки й сина
кровоточні рани.
Не знаю. Чи то я такий слабосльозий, аЛе вірш вразив мене у самісіньке серце. Мабуть тому що і мій зять вимушений шукати заробітку по закордонах а онуки росли та вже і виросли безбатченками. Вже навчаються в інститутах та як приїжджає батько на місяць то це їм велике свято. Ех... Не позбудемось біди допоки тут і там жиди.
Зворушливий вірш Олексо!!! 
