І сказала я своїй любові -
Рівняйсь, струнко, вільно!
Ти - вільна! Чи задоволена?
І відповідь прийшла сповільна -
Хіба може душа в любові
Бути вільною?
Відповідь її була влучною
І не штучною.
Любов поцілила,
І у серце влучила.
І від того воно мучилось,
І мучила ж вона.
Ох! Ну і влучила!
Краще б було
Такому не статися,
Треба ж отак душі
Закохатися?
Мерщій думками треба збиратися,
Бо як думками іще закохаєшся,
То буде - біда!
Серце най любить,
На то воно і серце!
А принеси но
Цілющої води повне відерце,
І перейди тій Любові дорогу.
І хай буде на щастя,
На волю-неволю
І на многії літа!
Ось чую, відчуваю
Десь тут в повітрі літа
Любов ота,
Що заповнила і серце,
І мізки, і всю мене.
І всі мої старання
Що-небудь із нею зробити -
Безуспішні, даремні,
Безрезультативні і дивні.
Хіба можна із нею щось зробити?
Лишається отак і жити.
А ось вже й осінь добігає
До свого кінця.
А ми чекаємо ще на гінця
На білому коні,
Щоб помогти нам у цій боротьбі
За Любов, за її справжність.
Вона бо велика важність
Для кожного із нас,
І нині, і повсякчас,
І навіки віків. Амінь!
