на початку віків була темрява,
і було світло.
на світанку творіння був страх,
був страх біля мертвого тіла ночі;
був грім, і вогонь, і всілякі об'яви,
що вели мене з розуму ген у широкий космос.
я сказав: я не хочу тікати, не хочу ховатися.
знаю, чого я хочу: правда, я хочу гратися.
я вию на місяць і молюся до сонця;
в грудях у мене палає вагон кам'яного вугілля.
я дивлюся на світ непрощенним
синім вогнем божевілля.
тут все якесь несправжнє,
байдуже та вороже.
тут правлять паперові голі королі.
на царство боже! це мені вже схоже
на ходіння по муках
та драматичних розлуках
якогось – теж несправжнього – пекла на землі.
що тут робити розгубленому чоловіку?
я йду назад до кам'яного віку.
ось вам моя корона,
стережіть мого царського трона:
то моя королівська власність, –
лиш нікому про те не кажіть.
лиш хваліть цю нормально-пекельну
торгівельно-глобальну сучасність,
і на чому вона стоїть.
заповідаю вам братерство і любов.
ну, а сам – вже пішов
туди, далеко аж до кам'яного віку,
як і належить чесному розгубленому чоловіку:
там небо ясне, там чекають мене,
там вітер п'янить, мов горілка.
там немає людей хитромудрих,
там немає лукавства й гріха.
там дзижчить моя муза,
мов неписьменна бджілка,
там мій розум читає біблію
на зорях, на хвилях моря
і на листі лопуха
за твором: back to the stone age, kiss
