Господи, мій милий Боже...
Чому випробовуєш так завзято?
Чого сотаєш зо серця білу мотузку,
котра так вперто чіпляється за світло?
Чого не забереш з голови рій думок,
які хочуть розіп'яти на хресті докору
кожний день?
Мій Боже, дорогий!
Чого тільки мовчки дивишся у мої вікна?
Чого не вдариш дужо, аби вони розсипалися на дрібні друзки?
Боже, хіба ти не видиш, яка я дрібна?
Хіба не видиш, що не маю більше сили протистояти?
Хіба не помічаєш, як липка павутина
висотує з моїх вен усе життя?
Я не знаю інакших доріг,
але ж Ти знаєш!
Я не знаю, де світяться соняшникові поля і де синиці вільно
пурхають над житами...
Але ж Ти знаєш, Боже!
Ти знаєш, під котрим деревом можна сховитися від дощу,
аби не бути зраненим блискавицею.
Зрятуй мене з цього бездоріжжя.
Вирятуй мене з цієї павутини, поки чорний павук
остаточно не висмоктав з душі
усю потугу віри у чисте?
Поки біла нитка, що тягнеться з мого серця, не перетерлася
через шкарубкі поручні чийогось байдужого ока!
Поки ще маю силу вдихнути щось інше,
ніж безвільну покірність...
10.11.17
– вона завжди зворушлива! 
