Сумний, похмурий день…. Господарює осінь, наводить свій лад. Листя кольорове покидає сад. Купами вітрисько його підгортає, а то десь несе… Де небо безкрає…
Небо набундючилось, ось - ось, десь заплаче… Десь із вітерцем листочок мов скаче… Крутиться, танцює, вже вітер ривком подме….Так в спину подує, що мене ледь з ніг не зіб`є.
Стою на городі роботи, ще є… Осінь надихає, мов до себе зве…
Та й я задивляюсь в на пів роздягнений сад, а там на верху лози, видніється виноград. Ой треба зірвати, скоро задощить. Осінь із ним дружить, любить намочить. Напоїти землю, щоб на рік вродило і кожному із нас серце звеселило. Щоб росла озима та й укоренилась, щоб гарненьким килимом скрізь зазеленілось.
Жовтеньке, червоне, по між ним багрове.. Листя все до купи підгортаю, мабуть там десь в ньому свій смуток сховаю. То, як рік і осінь нас все навіщає, і кожного разу мир обіцяє. Це напевно ми так собі загадали, кожного року, як її зустрічали.
Вже похолодало, як там, на фронті? Чи одягнені наші, воїни - охоронці? І чи не голодні, як на початку війни? Але ж там так холодно, не казарми, пости….
І все - чомусь думки десь літають, не знаю чому та не забавляють. Все більше тривога на душі лежить і чому ж час, так швидко біжить? І чи вже настане та щаслива мить, щоб повсюди злагода і мир?
Щоб і я раділа - осені барвистій, вона ж, як та жінка в червонім намисті, зачарує всіх, фарби розплескає, вже й на душі легше, мов мене плекає.
Та немов проснулась від думок своїх, здалеку почула голоси чиїсь. Швидко, догори погляд полетів, не знайшла від радості відразу я слів. Так високо! Широкий клин … Пташки летіли, гомоніли. Ой - та так високо не розібрати, що за птахи, ні мабуть не лелеки, бо на вид маленькі, а може, то здалеку здаються дрібненькі. Багато - декілька десятків, така велика зграя, полетіли дружно в небо безкрає. А той крик розривав серце, запекло у грудях… Їїм те небо, як рідне озерце, а як буде там - в чужих краях?
Сама живу на чужині і знаю, як важко, за них боляче мені, там жити – не казка. На вії бринить сльоза, тих пташок дуже шкода, хоч би не задощило, та й не запорошилось. Настали холодні дні, чому пізно зібрались? Та вже відлітали, крики, з рідним краєм прощались. І мабуть зі мною… Ще трохи постою. Попрошу Бога - за їхню удачу й тихенько та чомусь відразу заплачу….
Ой Боже, не знати, як-то на віку, чи я - ще почую зграю ,ту дзвінку, скільки раз зустріну осінь у вінку?
Вітерець грайливо захопив листочок і кудись поніс та й вже на горбочок. Та й впав - на велику купу золотого листя і я кинула свій погляд… знову до обійстя. Ой, думки - дороги, просила погоди гарної в Бога, щоб все встигнути зробити й тим пташкам долетіти. Щоб осінь не капризувала, ще теплі дні нам всім подарувала….
06.11.2017р
С М А К О Т А !!! З задоволенням читала і слинку ковтала,все смачне й дуже цікаве,хоч осіннє - не лукаве...Начиталась,надивилась,потягнулась, усміхнулась,душу сповнила до дна,хоч сиджу одним-одна...
Ніна Незламна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую,Валю! А я оце прочитала Вашу прозу....
Вам рада,що читаєте і задоволені. Всього найкращого!!!
То ми дійсно живемо в такі тривожні часи, ще й осінь своєю похмурістю смутку додає. Та маємо надію, що мир не забариться. Хай все буде добре! Гарний Ваш твір, Ніно!
Ніна Незламна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую,Світланочко!Осінь все смуток наганяє,а ми все намагаємося її прикрасити,себе від її холодних поглядів захистити...
Ніна Незламна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую!Що відчувала,те й написала.Дякую за теплі слова. Я то вчора прозу подала в КП нову та все ж думаю,що тримати цю,її написала після того,як тих пташок проводжала оце 6 числа.. Дивувалася,що так пізно ...
Рада,що читаєте.Всього найкращого Вам!
Гарний Ваш твір, Ніно! 
