Не знаю,як кому, а мені найприємніші спогади були,є і будуть-спогади дитинства.
У нашому дитинстві довелося спити всього: горя і радості,правди і
кривди,страху і гордості,справедливості і брехні, стерпіти болі і
поневіряння. Та переважала все ж чистота і любов, доброта і
надійність. З задоволенням пригадую все, та все ж більше гарне, бо ж з
часом погане забувається, а добре залишається в пам”яті назавжди, і
вже з висоти свого віку відчуваєш, яке ж воно, наше дитинство, було
чарівне, радужне, та й все минуле здається –кращим, сучасне – важким,
а в майбутнє боязно і зазирнути.
Для нас з братом найріднішими були мама, бабуся і чарівна та незабутня
наша тітонька Варя. Ось про неї та наше дитинство і життя-буття буде
моя сьогоднішня історія. Моя мама була першою дитиною у сім”ї, а
Варя-дев”ятою. Про те, як вижили у голодні 1932-1933 роки минулого
століття я вже розповідала, вижили лише троє:бабуся, мама Поля, та
Варя.Ще до війни вона встигла закінчити семирічку з відмінними
знаннями. До речі до школи її прийняли у неповні 6 років. Так як сім'я
жила поруч зі школою, то весь свій вільний час дівчинка була біля
школи, і заглядаючи у вікна підказувала школярам відповіді на
запитання учителя. Вчитель закликав її до класу тай запитав звідки
вона все це знає, не діждавшись відповіді запитав: «А може ти й читать
умієш?» «Так!»- була її відповідь. Коли ж учитель запропрнував їй щось
прочитати, вона зробила це досить упевнено. От її й зарахували до 1
класу. Коли після незаконного розкуркулювання мого дідуся вивезли на
висилки, сім'я бабусі переїхала з Вершинокам’янки до Верблюжки, і Варя
стала нашою нянькою, і навчалася в школі. У роки війни всі ми пережили
і болі, і голод, і розруху,і наругу від окупантів, і нестерпну тугу за
нормальним життям,і втрату батька, будинку. А Варі доводилося ще й
ховатися від німчури та поліцаїв, бо ж була вона надзвичайно гарна:
трохи вище середнього зросту, струнка, з чудовим хвилястим волоссям,
рожевим личком,впраними і вмілими руками, мала чудову походку, та
найбільш вражаючими були її великі карі з зеленими іскорками очі. Тож
молоді хлопці в тому числі і німці, і поліцаї намагалися позалицятися
до неї. А оскільки вона ще була дуже молода, мала 15 років, то й не
спокушалася ні на які залицяння. За те на вивіз до Німеччини уже
підходила. І як не намагалася уникнути, не вийшло. У селі серед
поліцаїв були і свої люди, то ж вони намагалися попередити про
черговий набір, та все ж якось вона потрапила у позачергову облаву, і
її, разом з іншими, вивезли до Миколаєва, а вже звідти мали вивезти до
Німеччини. Я не знаю як, та моїй бабусі вдалося її викупити. Допомогли
її молодший брат, якого не мобілізували на початку війни, та й усі
родичі: зібрали все що могли: і гроші, і продукти, і одяг. І бабуся
товарняком якось доїхала в Миколаїв, і там знайшла когось із далеких
родичів, і спільними зусиллями викупила Варю з тієї неволі. Після
війни Варя одразу ж поступила до Шамівського сільськогосподарського
технікуму. 1 раз у місяць вона приїжджала до нас і завжди з якимись
подарунками, а ще розмовляла з нами і багато чому навчила.Одного разу
вона привезла для своєї мама,(моєї бабусі) Євангелію, а так як бабуся була малограмотна,читала з великими трудношами, то вона дуже вдало долучила до читання мене.До неї приходили такі ж як вона жінки і я з задоволенням читала хртстиянські оповідки про земне життя Ісуса Христа. Іншим разом Варя привезла нам якусь стареньку книгу з творами Тараса Шевченка,я вже й не пам"ятаю чи то був його "Кобзар", чи якесь інше видання, але це для нас із
братом це був найкращий подарунок. При гасовій лампі, а той при каганці, ми
зачитувалися ним до півночі Та якось її спіткала дуже велика
неприємність. Коли вони їхала з Шамовки додому, то все більше
товарними потягами. І от одного разу, товарняк не зупинився і їй
довелося на ходу зіскочити з нього. Стрибок був невдалий, дівчина
зламала ногу,довелося довгенько лікуватися, та навчання вона не
залишила, і вневдовзі отримала диплом агронома.Направлення отримала на
Вінничину, там і працювала, і сім'ю створила, та й прожила усе своє життя. Коли я закінчила семирічку, мама хотіла, щоб я продовжила
навчання у Новгододківському агрономічному технікумі, (тепер там
училище). Та дізнавшись про це, Варя запропонувала мамі відпустити мене
до них, а вони вже щось інше придумають, бо ж Варі не хотілося у
родині ще одного агронома, роботі якого в ті далекі роки не можна було
позаздрити. Мама погодилася, бо ж посилати мене на навчання у середню
школу не мала наміру, і ходити дуже далеко, і коштів на це не було,
адже в колгоспах тоді працювали за трудодні, а інших доходів не було,
жили за рахунок домашнього господарства, та ще й платили величезні
налоги,та ще й брат навчався у Кривому Розі у гірничому технікумі, то
ж і йому ще потрібна була мамина допомога. А треба ж було і підручники
купувати, і все інше необхідне для школи.Мама просила Варю влаштувати
мене ученицею на швейну фабрику, яка була в селищі, або ж у
профтехучилище, яке теж там було.Отож так я появилася у її сім’ї. На
сімейній раді вирішили все ж направити мене на навчання у 8 клас, бо ж
яка з мене швея у 14 років, та й в училище теж не хотілося віддавати,
бо ж там навчалисчя переважно ті, що мали невисокі знання, а я
навчалася добре, тому дорослі передбачали щось більш належне для мого
майбутнього.. Провчилася я там півроку, а потім повернулася додому, бо
ж і я , і мама засумували від розлуки. Довелося ходити у так далеко
віддалену школу. А потім мама продала нашу хату і купила в центрі
села, і мені стало і до школи недалеко ходити, і ще й там було
електроосвітлення, тому радасті моїй не було меж. Отож я багато чим
зобов'язана своїй тітонці, яка старша від мене лише на 12 років і якої
вже 22 роки як немає. Працювала Варя агрономом, а потім її перевели, чи
запропонували, а вона погодилася, на посаду агронома у підсобне
господарство соко-морсового заводу, де вона була не лише агрономом,а агітатором,
і пропогандистом, а пізніше завкадрами того ж заводу.
Після закінчення інституту і я там жила, і працювала в тамтешній школі. І
мені було дуже приємно спілкуватися і з тітонькою, і членами її сім'ї.
Та з часом все ж потягло до свого рідного краю, тому я й повернулася,
щоправда не в село, а ось у мою тепер уже рідну Долинську, бо ж у
наступному році буде вже 40 років, як я тут живу. З сім'ю тітоньки
моя сім'я зв'язків не поривала, ми частенько влітку туди приїжджали, і
нас там завжди радо зустрічали, а ще привабливими була і річка, і
неперевершено гарна природа, і гриби, які ми з задоволенням збирали у
тамтешніх лісах, тай друзів у нас там було не мало. А нині там, на Вінничині у тому ж селищі,живе моя
двоюрідна сестричка, донька моєї незабутньої тітоньки,з сім'єю, з якою
я підтримую зв'язок,щоправда все більше дзвінками. Та пам”ять про мою
тітоньку живе в моїм серці і душі. Майже все моє життя пов'язане зі
школою: 10 років навчання, та майже 49 роботи, тому сьогодні моє
серденько щемить і тьохкає, бо усе, що було мені таке близьке і
дороге, на жаль, уже не повернути. Та все ж хочеться побажати усім
вчителям, учням, їх батькам всього найкращого у їхній долі, а сліз лиш
трішечки і радісних, земних, й великої і справжньої любові. Хай буде
радість в кожнім домі, і щоб здорові всі були, і щоб хотілось йти до
школи,-сьогодні, завтра і завжди…
ID:
758582
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.11.2017 19:23:02
© дата внесення змiн: 16.03.2018 23:33:46
автор: геометрія
Вкажіть причину вашої скарги
|
