|
Надворі осінь…. Майже кожен день похмурий, надворі сиро, часто хлюпоче дощ. З дерев опадає кольорове листя і його кудись несе вітром. А часом під ногами купками збирається і здається я йду, як по килиму. Та на ранок листя збирають люди, одягнені в оранжеві курточки, а потім грузить його трактор на машини. Вони кудись вивозять його, на вулиці стає чистіше й привітніше, а асфальт, аж блищить від дощу
Тато після роботи забрав мене з садочка. Це було в п`ятницю, ми в такий день завжди ходимо на вечерю до бабусі й дідуся. Провідуємо їх, тато все цікавиться, як у них справи, як здоров`я…. А я ж тішуся бабусиними пиріжками, які вона завжди пече в цей день. За вечерею всміхається, погладить мене по голові, поправить світлий чубчик і говорить,»Їж онучку, їж мій любий Сергійку. Це для тебе спекла, бо ти такі любиш…»
А я і справді люблю її пиріжки з капустою, чи то солодкі з яблуками. Вони такі пахучі, пухкенькі і смачненькі. А зверху, ще й блистять, як погляну, аж слинка котиться.
Я завжди більше часу проводжу з татом. У мами все завал в бухгалтерії, так вона висловлюється. Ну я так розумію їй не до нас з татом, пізно приходить з роботи. Правда на вихідні ми всі разом вдома. Все ж мені трішки сумно з ними, вони дорослі, в них свої проблеми, свої розваги за комп`ютером. А мені лише з планшетом дозволяють і то тільки пів години після садочка. Тато говорить, коли підросту, тоді більше буду в (стрілялки) грати. Сердиться, коли я його відволікаю від ігри за комп`ютером.
Ось так і сьогодні, все було, як завжди. Після вечері, від бабусі, ми з пиріжками в пакеті, поверталися додому. Надворі швидко стемніло, тато розповідав, що восени і взимку ночі все довші, а з грудня місяця знову буде день довшати.
Високі ліхтарі гарно освітлювали довкола. Де-не-де було видно опале листя, яке ледь - ледь тріпотіло від вітру. Деяке лежало при землі, трохи від світла виблискувало, це після дощу, ще не висохло. Та і весь час здавалося, що зараз з вітерцем знову летітимуть крапельки дощу, прохолода била в обличчя.
Ми підійшли до зупинки, я чомусь подумав, що ще далеко йти, бо не побачив її. Думав, якийсь паркан, людей нікого не було. Тато посадив мене на лавку. І я, як завжди почав колихати ногами, туди, сюди, туди, сюди, немов на гойдалці.
- Шило, посидь тихо, бо зараз звалишся, замурзаєшся і пакета свого впустиш, - голосно сказав тато.
Я почухав лоба, поправив каптур, змовчав. А, що буду говорити… Він справедливо попередив. Пригадую, якось одного разу, ми йшли вдвох з автобуса, це було після дощу. Я все перескакував через невеличкі калюжі, він мене попередив один раз, я не послухав, потім знову попередив. Та я його завірив, що гарно тримаюся за його руку, щоб не хвилювався. Вже доходили до переходу, тато відволікся, звернув увагу на сигнальні вогні, а я вкотре захотів перескочити калюжу. Та й вийшло так, що стояв потім в куточку вдома, бо добряче гепнувся одним місцем, навіть соромно згадувати яким, ще й намочився. Але не плакав, гадав сам винен. Хотілося, щоб мама пожаліла та її не було вдома. Коли вона прийшла я вже був викупаний і лежав в ліжку. Вона в мене добра, напевно тато їй розповів та вона не сварилася, поцілувала в щоку і сказала, що в житті всього буває.
Тато стояв недалеко, від весь час дивився в сторону, звідки мав приїхати автобус.
Раптом мене неначе, щось штовхнуло в ногу, я відразу покачав однією, потім другою, подумав, нічого собі вітерець. Вже витріщив очі, хотів, щоб вітер мені так в обличчя повіяв та не дочекався, вертів головою в різні сторони та все марно. Огледівши все довкола, заспокоївся, сидів тихо, пристально дивився на тата, коли буде команда вставати. Та раптом мій пакет почав гойдатись і я почув тихе нявчання. Маленьке котеня намагалося стояти на задніх лапках, а передніми торкало пакета. Воно трохи трусилося, напевно від холоду, на вид було жалюгідне, бо мокра шерсть пристала до шкіри. О! Воно пиріжка хоче вирішив я і позираючи на тата, крадькома витягнув пиріжок з капустою. Ви б бачили! Котеня маленьке, риженьке, відразу кинулося, неначе на якогось звіра, жадібно стало їсти пиріжок, впираючись в нього передніми лапками. Час від часу позирав на мене очами, які були, як два зелені вогники.
-Що ти там нахилився? - раптом запитав тато.
Я мовчав, а в голові відразу думка, от би додому забрати, мені б веселіше було. І воно б бідненьке тут не мокло і не ходило б голодним. Та раптом мене з середини неначе, щось підштовхнуло і я наважився, відразу випалив татові.
-Це мій друг! Ми його заберемо додому. Хіба можна такого маленького лишати в біді. Ти ж сам мені завжди говориш, що треба тварин жаліти….
Тато почухав чоло, нахилився, а потім присів біля котика. Уважно дивився на мене, а потім знову на котика. А я напевно теж був жалюгідним, бо відчував, як мій голос чомусь трохи тремтів, чи то від холоду, чи від хвилювання. Я витріщив очі і чекав, що ж скаже тато, той витягнув з кишені газету,
-Ну, що він вже доїв пиріжок? Сидить? Не тікає?
І усміхнувся,
-Сидить, чекає, що буде далі, напевно ти йому сподобався. Гаразд заберемо додому, давай в газету його.
-Тату! Йому буде незручно, - радо викрикнув я і зняв каптур. Продовжив,
-Тут і нести буде зручніше, дощу немає і не холодно та і я вже не такий маленький, щоб обов`язково в каптурі бути, не замерзну. Тато тільки всміхнувся і тут під`їхав автобус.
Я не звертав ні на кого уваги в автобусі, тільки на каптур, що тримав на руках. Мені було зручно, я сидів, а котик навіть носика не показав з газети, він напевно довго блукав, добряче промерз, поки знайшов мене.
Тато по дорозі додому, в ліфті все всміхався і мені це подобалося, хоча я розумів, що з мамою обов`язково буде серйозна розмова.
Він відкривав двері, прошепотів,
-Давай відразу в ванну, а потім зробимо мамі сюрприз. Я тішився, от добре тато придумав, так буде веселіше.
-Надійко! Ми вже вдома, зараз помиємо черевики, руки, готуй будь ласка нам чай, - сказав тато і ми, знявши одяг, направились в ванну.
Тато відразу почав купати котика під душем, той махав лапками, струшував з себе воду та цікаво було, що не кричав і не дуже пручався.. Нявчав тихенько і мені здавалося весь час тільки й дивився на мене. Нарешті тато замотав його в старенький рушник і дав мені,
-На! Витри його, а потім включимо мамин фен, трішки підсушимо, бо він, здається, навіть пухнастий!
Коли вже гудів фен, мама відкрила двері в ванну,
-А, що це ви тут застрягли?
Вона, від здивування, спиною притулилася до дверей, очі округлилися і суворо дивилася на нас, а потім на котика, якого я притулив до себе. Важко перевела подих, знову поглянула на тата, потім на мене і раптом усмішка з`явилася на її обличчі,
-Ах ви, партизани! І хто з вас знайшов таке чудо?! І, хто його буде доглядати?!
Вона взяла малого на руки і запитала,
-І як його звати? Де взяли? Зізнавайтеся і мийте руки!
Ми з татом задоволено переглядалися, швидко помили руки, йшли пити чай.
Мама постелила в коридорі маленький килим і поклала туди котика, він скрутився клубочком і одним оком піддивлявся, що буде далі.
Тато, як завжди, поцілував маму в щоку, подякував за чай, який швидко випив. Задоволений сідав за комп`ютер,
-А за кота тобі все розповість Сергійко! Ти вкладай його спати, бо вже пізно, довго чекали автобуса. Гадаю ім`я придумаєте без мене..
Я був на сьомому небі, як інколи мама каже, коли дуже задоволена. Так, без ніяких дорікань у мене з`явився котик, адже я так давно мріяв про це. Якось у бабусі просив, є у неї старий, здоровий, чорний кіт. Та вона тому й не дала, бо каже вже старий.
-Ну, що Сергійку, маєш відповідальність тепер, хоч вже згодом і підеш на підготовку в школу та тобі прийдеться доглядати за котом, раз приніс. І яке ім`я йому підібрав?
Мамо, а можна я подивлюся, що він зараз робить?
Вона усміхнулася,
-А чому не можна? Можна!
Я швидко до килимка та там котика не було. Ото біда! Де ж подівся, з тривогою подумав я і закричав,
-Пропав! Десь немає! Мамо, тато він втік!
Тато навіть не звернув уваги, все лупив по клавішах клавіатури. Мама зайшла в прихожу кімнату, котик лежав на дивані, напевно від крику підняв голову, але спокійно спостерігав за нами. Я побачивши його, був задоволений, що він є, підійшов, легенько погладив по спині,
-О тепер я знаю, як його назвати Султан, бо він любить диван!
Мама і навіть тато, почувши, засміялися. А я задоволено побіг в свою кімнату. В ліжку мама вкрила мене ковдрою, поцілувала в щічку. Мені було приємно і затишно, я радів, що все так склалося. І почав розповідати мамі, як не ми знайшли кота, а він знайшов мене з пиріжками….
ID:
757527
Рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата надходження: 28.10.2017 09:10:35
© дата внесення змiн: 28.10.2017 09:25:56
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Така тепла розповідь, Ніно. Діти мають добрі серця. Нам, дорослим, треба вчитися у них. 
Хто любить тваринок, той любить і людей.. 
