Яскраво руда меланхолійна осінь, як розкішне Ельзине волосся, вплітається в безмір безнадійно втрачених днів. Проникає поглядом усередину душі й залягає вологими туманами. На горизонті, як величезний обчищений помаранч, з’являється сонце. Ранок Ельзи починається зі світла і хвилюючого запаху помаранчів.
Вона залишає пусту квартиру і через усе місто прямує до набережної. Розлогі мітли дерев змітають на небі сиві хмари. «Втікай від мене, біжи за собою», — шепоче осінь. Ельза стоїть на березі і вдивляється вдалечінь, ніби намагається побачити, де закінчується водойма. Слухає, про що мовчить риба в прозорій гущі води. Вчиться первісної свободи в птахів, які зриваються з дерев і кружляють над озером.
Ельза відчуває себе однією з них. Її залишають страх і тривога. Їй хочеться сміятися і насипати в пригорщі радість і любов. Хоч би які ці люди не були — сердиті, вічно заклопотані і до болю байдужі. Вони бояться, ховаються від любові в тісних стінах, гріють замерзлі долоні до теплих батарей. Щойно приростеш до когось серцем — вирвуть із м’ясом.
Звідкись приходить бездомний собака. Жалібно зазираючи Ельзі в очі, тулиться до ніг. Побачивши посмішку дівчини, поволі вертить хвостом, починає довіряти. Справді, любов зазвичай випромінюють ті, від кого її не чекаєш. «Дивися, помаранч тоне в озері», — киває Ельза на озеро. Пес починає гавкати і гасати безлюдною набережною. Ельза здіймає вгору руки і заливисто сміється, збурюючи хвилі.
Дива не буває. Бувають миті, які дозволяють повірити в диво.
