Схоже нарешті я переросла дитячий бунт,
Коли все одночасно проти мене,
Коли було лиш повно чорних рук...
Сьогодні все пройшло в відкриті двері.
Я думала, що всі були сліпі
І тикали на мене пальцем
Мов я сліпа, і танули у млі,
Самі цього не бачучи зникали.
Сьогодні ж розумію я, що справді
Ніхто із нас не бачить більше себе.
Своїх проблем. І грають з ними в нарди
І з ними ж інколи звертаються до неба.
Здається тільки вчора вірила в кохання,
І в те, що десь воно насправді є !
І що прийде мій час , кінець стражданням
І принц мене від жаху забере!
І він прийшов. Та якось вже не вірю...
І принц ,перетворивсь на жабу, утікає від собак,
А я дивлюсь у слід і кинути не смію
Все те, що він "подарував" за спільний час.
Сьогодні я проснулась і згадала,
Що він мені щось вчора написав
І здалося б сьогодні щось сказати,
Та в мене є й без принців чим страждати.
Я довго думала про те, що скажуть люди,
А виявляється вони самі не знають що їм треба...
Плюються замість того, щоб нарешті щось зробити
І хочуть лише фраз в свій бік хвалебних.
Сьогодні треба думати не що, а хто розкаже
Мені про те як жити й хто я є,
Адже щоб говорити справді варте
Напевно треба вміти жити теж.
Учора були люди мов стіна,
Сьогодні стіни стали досить різні:
Одна стіна вже тепла і м'яка,
На іншій бруд, смола, дірки наскрізні...
За нею так багато ще речей...
Я бачу та не можу доторкнутись,
Напевно щоб добратись треба всеж
Самій не побоятись забруднитись...
Я вчуся . Щоб вилазити із себе
І часом говорити із людьми .
Щоб воювати і за своє небо
Потрібно ще позбутися стіни.
І в той мромент коли її не стане
Я зникну і опинюсь зразу скрізь!
Один бар'єр , один жахливий танець
І все моє дістанеться мені.
Дякую)
