Рудий кіт не пам’ятав, чому, коли, і як він став бездомним. Можливо, його викинули на смітник ще малим кошеням, а, можливо, його в контейнері для сміття народила така ж бездомна кішка, а потім її роздавила автомашина, а кошенята розповзлися, і він єдиний з них вижив. Вижив на щастя, чи на біду? Напевно, на біду. Бо щастя в цьому житті бездомний кіт не бачив. Поки що виручали його швидка реакція, гострі пазурі і життєвий досвід. А що буде далі? Про це навіть і думати було страшно. У пошуках кращого життя він переходив від контейнера до контейнера, від підворітні до підворітні. Не раз пробував пристати до якогось дому, але його гнали звідти жорстоко або злі собаки, або ж самі хазяї. Нікому він не був потрібний. Ще коли надворі стояла тепла погода, він якось перебивався, а взимку приходилося дуже важко. Все покривалося снігом і льодом, їсти майже не було що. Кіт забивався в підвали, поближче до теплих труб, але останнім часом і підвали стали наглухо закривати. Кіт на весну ставав худим і облізлим.
В кінці кінців прибився він до однієї залізничної кав’ярні. Офіціант там був більш-менш лояльною людиною і не дуже його гнав. Кіт тихенько сидів біля якогось столика, так, щоб його не було видно і чекав, поки зі столу не впаде випадково на підлогу якась скоринка чи якийсь шматочок хліба.
Потрібно сказати, що кіт був розумною твариною. Він розумів людську мову, а сказати нічого не міг. За третім столиком від входу частенько обідала молода пара. Хлопця звали Миколою, а дівчину Елею. Напевно, вони недавно оженилися. Кіт вже по виразу обличчя, по самому тільки погляду, навчився визначати, яка людина по характеру, добра чи ні. Так, от. Микола був добрий, добрий. Він завжди співчутливо дивився на кота. А Еля - злючка, капризна, хоча і гарненька. Кіт бачив, які заздрісні погляди вона кидала на чоловіків, що виходили з іномарок. Вона постійно вичитувала хлопця за те, що він отримує мало грошей, що йому потрібно шукати кращу роботу, що вона не може жити в його тісній комірці, що вона хоче їздити на машині на роботу і обідати в пристойних ресторанах, а не в цій забігайлівці. Микола, нагнувши голову, мовчав, стукав тихенько пальцем об край стола, непомітно відламував шматочок хліба і непомітно кидав його коту. Одного разу під час чергового вичитування він сказав дружині:
- Дітей ти не хочеш заводити, давай хоча б візьмемо цього кота до себе, поглянь, якими розумними очима він на нас дивиться, наче все розуміє.
Це остаточно вивело його дружину з себе. Вона заверещала:
- Ти що, наді мною знущаєшся? Я йому про наше паршиве життя, а він мені про кота. Я котів терпіти не можу, як і тебе. Все. Чаша мого терпіння переповнилася. Сьогодні ж я забираю свої речі і повертаюся до мами. Живи, як знаєш. Щоб я тебе більше не бачила! І не дзвони навіть.
Вона рвучко підхопилася і вибігла з кав’ярні. Микола залишився сидіти на місці. Він замислено продовжував тихенько стукати пальцем по кришці стола. Це, напевно, його заспокоювало. Кіт підійшов до нього поближче, замуркотів, почав тертися мордочкою об його ноги. Це вивело хлопця з оціпеніння. Він подивився на кота і сказав:
- Що, друже, залишилися ми з тобою вдвох. І ситуації в нас з тобою майже однакові. Ти один, і я вже один. Ти все чув і все знаєш. Вже рік, як вона мене пиляє, щоб я підвищив прибуток сім’ї. А я, напевно, невдаха в житті. Вище своєї планки стрибнути не можу. І розвернутися не можу. До цього розриву відношень все йшло. Я вже це відчував давно.
Хлопець важко підвівся, залишив гроші за обід на столику і вийшов з кав’ярні. Кіт побіг за ним. Микола цього не бачив, тоді коту прийшлося нявкнути. Він оглянувся, побачив кота і сказав:
- Не зв’язуйся, друже, з невдахою, сиди там у своїй кав’ярні, - і пішов. Але кіт не відставав, він біг за ним і нявкав. Хлопець зупинився:
- Ну, що мені з тобою робити? Ти що, хочеш в мене жити?
Кіт кивнув головою, і почав тертися йому об ноги. Хлопець трішки подумав, потім схопив кота на руки і поспішив на трамвайну зупинку. Вони проїхали два квартали, перейшли вулицю і хлопець ввійшов у під’їзд старовинного обшарпаного особняка. Тут розміщувалися якісь контори, офіси, магазинчик меблів. Хлопець працював тут двірником, прибиральником і одночасно нічним сторожем. Іноді його запрошували таскати меблі. Жив він в комірці під сходами. Хлопець опустив кота на підлогу, смикнув за ручку дверей, двері були незамкнені. Вони ввійшли в кімнату. В ній був розкладний диван, стара шафа, маленький холодильник, столик, біля столика два старих стільця, на столику лежав старенький ноутбук і більше нічого в кімнаті не було. Єдине вікно виходило у внутрішній дворик, який був повністю засаджений старим густим садом.
Хлопець тяжко сів на диван і подивився на шафу. Дверці шафи були розкриті і речей дружини там вже не було. На столику валявся ключ від комірчини. Хлопець опустив голову. А кіт діловито почав знайомитися з кімнатою. Він обнюхав всі речі, і потім почав люто скребти пазурами полову дошку біля вікна. Хлопець підняв голову:
- А, розумію. Тут часто по ночам під підлогою щось гризе.
Він взяв невеличкий цвяходер, підважив дошку, вона чомусь легко піддалася і вийняв її. Кіт заліз в діру і знову став скребти в стінці цеглину.
- Та що там ще? - запитав хлопець, нагнувся і помацав цю цеглину. Вона хиталася і він витягнув її на світло, але це була не цеглина, а невеличка шкатулочка. Вона була металічною, а зовні покрита деревом. Дерево майже повністю згризли миші, залишилися тільки його сліди на металічній основі. Хлопець поніс її до столу. Відкрити шкатулку було неможливо, там був внутрішній замочок. Прийшлося спилювати в кришці язички, аж тоді кришка піддалася. В шкатулці на синій атласній подушечці лежали кольє, дві сережки і два персні з дорогоцінними каменями в золотому обрамленні. В сонячному промінні, що било з вікна, вони виблискували міріадами іскринок.
- Оце так знахідка! – захоплено прошептав Микола. Він, звичайно, не розбирався в прикрасах, але внутрішньо відчував, що вони дорогі. Хто заховав шкатулку в тісній бідній комірчині, це ховалося в глибокій таємниці. Можливо, хазяїн цього особняка ще сто років назад? Можливо, хтось інший. Але зараз прикраси знайшов він, точніше, його кіт. Хлопець зі здивуванням і вдячністю глянув на кота, який все ще стояв біля виїмки в стіні і чатував, там справді була мишача нірка. Хлопець дістав з холодильника шматочок ковбаси і пригостив кота. Кіт з достоїнством з’їв ковбасу, замуркотів і розлігся на дивані, начебто давно тут вже жив.
Микола, перебуваючи під сильним враженням від знахідки, забув про роздори зі своєю дружиною, набрав її номер на мобілці і закричав:
- Елю, знаєш, я знайшов у своїй комірчині дорогі прикраси! Приходь, побачиш!
Але та його швидко обірвала і охолодила:
- Ти, напевно, нікчемо, не знаєш, як знову заманити мене у свою вонючу конуру з мишами? Не вийде! Я виходжу заміж і ти знаєш за кого. Не дзвони, бо більше відповідати тобі не буду, - і вимкнула телефон.
Хлопець спантеличено дивився на телефон і знову тяжко сів на стілець. Дружина його отверезила. Він обвів поглядом свою комірчину і подумав: «Справді, нічого хорошого тут немає. Одна убогість. Це тільки так говорять, що з милим і в курені рай. А в житті виявляється потрібен справжній рай». І ще він знав, що відносно одруження дружина, напевно, теж говорить правду. Один заможний вдівець, правда літній вже, дуже до неї клеїться, підвозить її часто на роботу. Дружина хоча і свариться, але взагалі права. Щось потрібно міняти у своєму житті. Він повинен вибитися в люди. Він повинен розвернутися. Можливо, допоможуть ці знахідки. Він протер хусточкою коштовності і вони засяяли ще яскравіше. Сфотографував їх мобілкою в різних ракурсах і послав зображення електронною поштою відомому, дуже багатому, старому єврею-ювеліру Давиду Яковичу Штерну. У власності ювеліра було кілька банків, підприємств і заводів. Але возитися з коштовностями ювелір не кидав. Це в нього було хобі до кінця життя. Микола послав зображення ні на що не надіючись, просто так, щоб потім не мучило сумління, що він щось не зробив. Але, на його велике здивування, майже миттєво прийшла відповідь: «Повідомте свою адресу. Висилаю за Вами машину. Привезіть обов’язково коштовності».
Через годину Микола вже сидів в кабінеті в ювеліра. Кабінет був обставлений просто, по-діловому, ніякого натяку на розкіш. На столі і поряд зі столом стояла найсучасніша апаратура для передачі і прийому інформації, комп’ютери, техніка для дослідження коштовностей. Сам ювелір являв собою безформну тушу, яка розвалилася в зручному кріслі. Тим не менше його рухи були жваві і енергійні. Він схопив шкатулку, майже не дивлячись на Миколу, і почав розглядати прикраси під великою лупою, пінцетом торкаючись кожного каменя. Потім помістив коштовності у спеціальний прилад. Коштовності у збільшеному вигляді відразу відобразилися на екрані монітора. Дуже довго розглядав викарбуваний з внутрішньої сторони вензель та якісь знаки.
Лиш після того, як Давид Якович дослідив знахідки, він відкинувся задоволено на кріслі. Його абсолютно лиса голова здавалося застигла на плечах, а пронизливі очі у великих випуклих окулярах довго вивчали зовнішність хлопця. Чимсь цей хлопець був на нього схожий в молодості. Це налаштувало ювеліра віднестися прихильно до хлопця. Він тихо заговорив:
- Я багато вже прожив на білому світі і навчився розбиратися в людях. Багато бачив пройдисвітів і шахраїв і з ними справи не веду. Але ти до цього класу не належиш, я відразу бачу. Очевидно, ти добра і наївна молода людина, не позбавлена розуму. Тобі повезло, що ти прийшов саме до мене. Якби ти прийшов би до інших, то отримав би копійки. А я веду свої справи чесно. У мене святі принципи: нікого не зачіпати і ні перед ким не бути в боргу. Моє сумління чисте, тому я довго живу на цьому світі і думаю довго ще прожити. Я в хороших стосунках з багатьма відомими ювелірами світу. Вони в мене беруть інформацію, я в них беру інформацію. Я навів довідки і вияснив, що ці надзвичайно цінні коштовності подарував нашій цариці в 17 столітті один європейський король. Та в свою чергу подарувала їх своєму фавориту, молодому графу. Після раптової смерті цариці граф закохався в одну, сліпуче гарну артистку, побудував їй особняк і подарував ці коштовності. Після цього ні в яких документах вони більше не фігурують. Ні в якому музеї і в розшуку вони не значаться. Звідси я роблю висновок. Ти ці коштовності знайшов випадково. Ну, чи я не Шерлок Холмс? Що скажеш, молодий чоловіче? - Ювелір засміявся. У хлопця від подиву розширилися очі.
- Абсолютно так, - підтвердив він.
- Тепер перейдемо до справи, - вже серйозно сказав ювелір. – В обмін на коштовності наша фірма тобі купляє трикімнатну квартиру в центрі міста, дачу на березі моря, дві легковички, будинок-особняк, якусь бізнес-справу, таку, щоб була тобі до вподоби, щоб гроші крутилися і капітал наростав, щоб в тебе голова постійно працювала і не тупіла, ну, і, звичайно, кругленьку суму поставимо на твій рахунок в банку. До речі, в тебе рахунок в банку є?
= Ні, немає, - ніяково відповів хлопець. Ювелір знову засміявся і довго не міг зупинитися.
- Вибач, - сказав він хлопцю, – давно я так не сміявся.
- Чи не забагато Ви мені всього даєте? Мені незручно, а що ж Ви собі лишите? - знову розгублено запитав хлопець.
- Я чекав цього запитання від тебе. І от саме тому я і взявся тобі допомагати. Я з досвіду знаю, що ти всього цього сам не купиш, а якщо і купиш, то матимеш великі збитки. А за мене не хвилюйся. Я тобі по секрету скажу, багато колекціонерів світу з задоволенням викладуть за ці знахідки великі гроші. В одних тільки сережках містяться крупні, надзвичайно рідкісні і дорогі діаманти. Діамант на оцій сережці, - Давид Якович показав Миколі сережку, - називають «голубим Аполлоном», а на ось цій другій – «рожевою Артемідою». Тільки одні ці сережки коштують на ринку приблизно 68 мільйонів доларів. Ці коштовності я виставлю на європейський аукціон, і отримаю в рази більше, ніж я тобі все оце куплю. В цьому є, звичайно, деякий ризик, але це моя стихія. Я від цього отримую не тільки мільйони, а і великий об’єм адреналіну. В мене підвищується тонус життя.
- Я буду дуже радий за Вас, - сказав полегшено хлопець.
- Ех, мені б твої роки, наївні і легкі, - зітхнув ювелір.
- Давиде Яковичу, - звернувся Микола до ювеліра, - це, звичайно, наглість з моєї сторони, але я б хотів придбати саме цей особняк, в якому я зараз живу. Я чув він у аварійному стані, його начебто хочуть зносити, бо купляти його ніхто не хоче.
- Немає проблем, - відповів ювелір. Він комусь подзвонив, коротко переговорив, і в кінці сказав:
- Так, так, купляю. - Визвав секретаря, той появився біля дверей з записником в руці.
- Оформіть купчу будинку по цій адресі на ім’я цього молодого чоловіка, - ювелір протягнув записку з адресою секретарю і добавив:
- Будинок повністю відремонтувати і відреставрувати.
Потім він повернувся до Миколи і сказав:
- В тебе легка рука, тобі знову повезло, будинок ще нікому не продали і ми купляємо його за безцінь.
Трамвайчик затримувався. Еля запізнювалася на роботу. І таксі, як на гріх, не було, а інші легковички, які проносилися мимо, були вщент забиті пасажирами. Вона страшенно нервувала, в кінці кінців не витримала і вирушила пішки, майже побігла по тротуару.
Біжучи, вона раптом пригадала, що сьогодні виповнюється рівно півроку, як вона покинула Миколу. Вона працювала економістом в одній солідній фірмі. Власник фірми, немолодий, лисуватий чоловік був вдівцем і великим бабником. Він відразу кинув на неї оком. Коли в неї був ще Микола, він обмежувався тим, що іноді, як би випадково, підвозив її на роботу на своєму червоному французькому шевролє і підвищував їй періодично заробітну плату. Та коли взнав, що вони з Миколою розбіглися, кожен день машина з квітами чекала її біля дому, і часто він її запрошував у ресторан. Елі це подобалося. Це те, що вона хотіла в житті. Все йшло до весілля. Одного разу він запропонував залишитися в нього в квартирі. На столі, і на стінах в канделябрах горіли свічки і їх полум’я відблискувало у вдівця на хтивій лисині. А коли вона побачила його синюваті, схожі на індичі, ноги, і їй здалося, що вона навіть замітила на них луску, її знудило. Вона плеснула йому в лице вином з фужера і вибігла з квартири. Начальник їй цього, звичайно, не пробачив. Посипалися причіпки за всяку дрібноту, догани, зниження зарплатні. Але Еля не хотіла кидати цю роботу, вона їй подобалася, і де вона зараз знайде кращу роботу. Вона почала все більше і більше сумувати за Миколою. Ну, жили вони в тій тісній комірці, ну, нехай. В тісноті, але в злагоді. Що, захотіла кращого солодкого життя? Хлебнула? А який Микола гарний, і обличчя в нього гарне, і очі, і чорняве волосся. А який він лагідний! Добрий. Жалів навіть облізлого рудого кота в тій злощасній кав’ярні. Це все вона, злюка, наробила. Захотіла відразу всього, як в тій казці. Еля довго не наважувалася, та одного дня не витримала і подзвонила до Миколи. Телефон не відповідав і вона поїхала до Миколи додому, щоб помиритися, але особняк був обнесений високим парканом, там йшов ремонт і ніхто вже в ньому не жив.
Еля поглянула на годинник. Вона остаточно запізнювалася на роботу. А їй не можна запізнюватись. Останнім часом індик щось недобре на неї подивлявся. Раптом Еля почула, що поряд скрипнули гальма. Біля неї зупинився автомобіль і його переднє дверцятко відкрилося. Еля, подумавши, що це машина, яка таксує, бухнулася на перше сидіння і, навіть не глянувши на водія, сказала адресу і попросила, щоб він поспішив, бо вона запізнюється. Машина рвонула з місця, але, проїхавши декілька десятків метрів, зупинилася. Еля нервово кинула:
- Що трапилося? - і глянула на водія. Водій повернув голову до неї і вона обімліла. Це був її Микола. Сльози бризнули в неї з очей, вона обняла його і заридала:
- Де ти був? Де ти був? Я тебе так шукала. Пробач мені. Яка я була дурна. Потім схопила його за голову двома руками і, дивлячись Миколі в очі, збуджено зашепотіла:
- Ти мені пробачиш? Ти мені пробачиш? Не може бути, щоб ти мене кинув. Ти ж мене кохаєш, я ж знаю. І я тебе кохаю. Я це вже на собі відчула.
Микола гладив її, як маленьку дитину, по голівці і відповідав:
- Я тебе пробачаю і як завжди, дуже тебе кохаю.
Еля поступово заспокоїлась, потім, глянувши на годинник, охнула.
- Все. Запізнилась. Тепер вже точно індик звільнить мене з роботи. Він давно шукає привід мені помститися. Ну, і нехай. Тепер я вже нічого не боюся.
- А тобі і не треба їхати на ту роботу. Я тебе беру до себе в фірму на роботу. Мені потрібен хороший економіст.
Еля широко розкрила гарні очі:
- Яка робота? Яка фірма? Ти жартуєш. Ти ж таксуєш!.
- Я не таксую. Це моя власна машина. І я, тебе, здається, ніколи не розігрував.
Еля раптом замітила, що Микола вдягнений в добротний костюм з галстуком. У нього раніше не було ніяких костюмів, а тим більш галстуків.
- Миколо, я нічого не розумію, поясни будь-ласка, - запинаючись, з подивом проговорила Еля.
- Я ж тобі ще тоді по телефону говорив, що знайшов коштовності. А потім одна добра людина допомогла мені їх реалізувати. І я раптово розбагатів.
- Так, це що, була правда?
- Як бачиш. Поїхали в наш особняк. Дорогою я тобі все розкажу.
Вони повільно поїхали до знайомої вулиці. Микола розповідав, розповідав і розповідав. Еля слухала і не могла у все це повірити. Нарешті вони зупинилися перед високими гарними ворітьми. Микола натиснув кнопку на пульті, ворота автоматично відкрилися і машина в’їхала у двір. Еля вийшла з машини і ахнула. Відреставрований особняк був таким пишним, що очей від нього відвести неможливо було. Це був просто якийсь старовинний замок. Двері їм відкрив охоронець. Микола завів Елю у знайому комірку і сказав:
- Це єдине, що залишилося в недоторканості при перебудові. Я захотів, щоб залишилася пам’ять про скарб.
Він вийняв дошку з підлоги, показав Елі місце, де лежала шкатулка з дорогоцінностями і розказав, як кіт її знайшов.
- Це той самий облізлий кіт з кав’ярні? - здивувалася Еля.
- Той самий. Ну, ти зараз його побачиш, - сказав Микола. Вони піднялися на другий поверх, і Микола показав Елі їх апартаменти: передпокій, зал, їдальню, кухню, спальню, кабінет, ще деякі кімнати. Розкинувши руки в сторони, кружляючи, Еля бігала по всіх кімнатах, стрибала і кричала від радості:
- Миколо, ти мій принц, а я твоя принцеса в цьому чарівному замку!
Микола стримано посміхався. В залі, на своєму улюбленому місці, на дивані лежав рудий кіт. Він уже не був облізлим. Навпаки, його шерсть відросла і лисніла. Еля погладила кота і він замуркотів.
- Бачиш, - сказав Микола, - він тебе признав
Еля схопила кота на руки і поцілувала його в носик. Микола підійшов до вікна й задумливо подивився в нього. За вікном внизу шелестів пишними верховіттями сад. Еля підбігла до Миколи, обняла його за плечі і притулилася до нього.
- Про що задумався, милий?
- Ти знаєш, Елю, - сказав Микола, - я все життя мріяв не про багатство, ні. А про те, щоб у мене була хороша сім’я: дружина, діти. І щоб з вікна мого дому завжди можна було бачити отакий зелений буяючий сад.
ID:
755804
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 17.10.2017 14:33:33
© дата внесення змiн: 17.10.2017 14:33:33
автор: Володимир Бабієнко
Вкажіть причину вашої скарги
|
ЛЮБЛЮ КАЗКИ! ОСОБЛИВО ЗА ТЕ, ЩО ВОНИ ЧАСТЕНЬКО СПРАВДЖУЮТЬСЯ!!!
