|
«...О, моя ностальгія
На метелика схожа...»
(Мійосі Тацудзі)
Сентиментальне місто Донецьк я відвідував переважно весною і влітку. Весною, коли цвіте мигдаль (і хочеться писати легкі світлі вірші) і влітку, коли жовте сонце кидає промені на крислаті болівари, а вони - тінь на бруківку (і хочеться пірнати в море і слухати вечорами тужливі донецькі серенади). Нині відвідав я Донецьк восени, коли дерева стають золотими і черленими і холодний осінній вітер спонукає писати мудро. Приїхав я в Донецьк швидким поїздом «Берлін – Донецьк», тим самим – фірмовим, що їде через Лейпциг та Прагу, в якому пасажирів безкоштовно пригощають справжньою колумбійською кавою сорту «Пакамара». Я не люблю літаків – під час польоту мені здається, що я зависаю між твердю планети і Космосом, а в нескінченність мені ще зарано. Літаками я подорожую тільки в Нову Зеландію – край папороті та клишоногих птахів. І то – плив би тоді пароплавом, якби жив в Австралії, а не в стрій добрій Европі – в країні Священних Каменів. Їхав я в Донецьк разом зі своїм старим знайомим – музикантом Клаусом фон Людендорфом, якого теж запросили на літературний фестиваль «Донецька осінь» - з автором сентиментальних мелодій в стилі Лоренса Стерна. Поспати в поїзді не вдалось – аж дві причини завадили моїй подорожі в царство Морфея під стук коліс: добра кава та невгамовний Клаус. Він всю дорогу філософствував про музику Бетховена, про те що саме поняття germani кельтське, означало «кельтів, що прийшли з-за ріки», себто жили по той бік Рейну. Іще він періодично грав на скрипці то «Заставу на Рейні», то «Тиху ніч», то «Сім сорок». Потім, в Донецьку, я кілька разів з’являвся в його товаристві на різних літературних збіговиськах – від неокласиків до панфутуристів. І всюди: «Артуре! Звідки? Яким вітром?» А я гонорово, показуючи рукою на Клауса, голосом Остапа Бендера: «Ми з колегою приїхали з Берліну!» По приїзді Клаус зупинився в готелі «Континенталь». Мені ніколи не подобався цей готель за показову крикливу пишноту у стилі псевдомодерну і докучливий сервіс. Я зупинився в готелі «Бісмарк» з його суворим лаконізмом і навіть аскетизмом, чорно-білим забарвленням всього і якимось аристократичним підходом до естетики. Там менше зірочок, але й менше відволікаючих факторів – можна у вільний час і подумати, і почитати, і щось навіть написати. У головному холі готелю зі смаком зроблений бюст патрона і чудова баварська кухня в ресторації – пиво привозять прямо з Мюнхена. У готелі зустрів мене старий знайомий, з місцевих любителів музики епохи ренесансу і власник цього готелю заодно. Вручаючи ключ від номера він здивовано підняв брови догори, я відповів своєрідним виразом обличчя, яке можна було асоціювати з фразою: «Бо так...» Але він все таки озвучив своє здивування, перетворив його з емоції в набір звуків і слів:
- Що принесло Вас у це місто синього неба і степового вітру нині? Туристичний сезон завершився. Карнавал давно відгримів тамтамами, регата відлопотіла вітрилами, джазові фестивалі та виставки орхідей минули, канули у вічне «вчора». Гей-парад був ще в червні, собачі перегони – в липні, тарганові перегони – в серпні. Конкурс ірландських танців і то вже став історією. Навіть оксамитовий сезон і той зів’яв. Все цікаве минуло в цьому році. Нині в Донецьку, як то кажуть, мертвий сезон...
- Література.
- О, розумію! – про щорічний осінній літературний фестиваль навіть він багато чув, він, людина від поезії і прози далека.
Осінній Донецьк – це місто, як то кажуть, «високого туризму» - елітарного. Люблю блукати його тихими вулицями, особливо Старою Юзівкою з її колоніальною архітектурою, дивитися як у вікнах мружаться коти, слухати фальшивих клошарів, що співають фальшивими голосами. У той день я трохи пройшовся, милуючись жовтим листям лип і кленами, що тільки почали червоніти, побачивши безсоромницю осінь. Я йшов і милувався вітринами ювелірних магазинів та крамниць антикваріату, з дверей яких визирали власники – вусаті греки і неголені турки. Вітер зривав осіннє золото листя і кидав мені його під ноги. На розі Старолютеранської біля пам’ятника Епікуру співав клошар, граючи на акордеоні:
«...Ну, а чому, ну, а чому
Донецьк до смаку так йому...»
Я хотів голосно сказати: «А тому!» Але промовчав і кинув клошару купюру – сто американських долярів. Клошар глянув на банкноту і зневажливо криво посміхнувся – в Донецьку цінують тільки одну іноземну валюту – аргентинські песо. Всі інші демонстративно зневажають. Чому – не знаю. Певно, причина сього – Хyліо Кортасар – його новелами в Донецьку зачитуються, а вірші цитують де треба і де не треба. І то всі: від бургомістра до панянок, що розносять ель у пабах. Звісно, цитують у перекладах. Хоча в тавернах інколи цитують іспанською чи креольською. Особливо коли грапа або джин, чи азартна гра розв’язують язики. Зазначу, що клошари в Донецьку майже всі фальшиві. Вони, переважно мають добру роботу і добрі заробітки – працюють в квітникарстві. Але на дозвіллі перетворюються на акторів – одягаються клошарами, беруть катеринку або акордеон, ну, зрідка гітару чи саксофон і грають, і співають на вулиці – переважно мелодії і пісні які самі ж і придумали.
Трохи прийшовши до тями і переглянувши ранкові літературні газети, я вирушив пішки до кав’ярні «Місяць в тумані». Не знаю хто придумав кав’ярні таку назву і вирішив обладнати в японському стилі. Кава – напій зовсім не японський, з іншого культурного світу, хоч теж орієнтального. Хто не знає Донецька, то скажу про всяк випадок (тільки не сприймайте це як рекляму): кав’ярня «Місяць в тумані» розташована на вулиці Кафки, 10. Пройти до неї можна з вулиці Староюзівської, через площу Чевенгур, далі по вулиці Андрія Платонова, до провулка Пролетарської Сили. А там – поруч. Можна простіше. Сісти на трамвай номер 62 і їхати до зупинки «Вулиця Нестора Махна». Це лютеранский квартал – колишня німецька колонія, що існує з часів Джона Х’юза. Цікаво, що німці-католики селились і селяться в Донецьку не тут, а в ірландському кварталі, який ще називають на сленгу «Малий Бостон». Донецьк взагалі місто германофільське. Тут зачитуються творами Герріха Гейне, Гофмана, Томаса Манна, Кафки, Германа Гессе, Рільке, Ахіма фон Арніма, Шеллінга, Клеменса Брентано і зовсім не знають Золя і Анатоля Франса. Франкофілів в Донецьку майже немає. Німецьку мову на його вулицях чути частіше, аніж іспанську чи грецьку – я свідок.
Але повернусь до теми кав’ярень та фестивалю (літературного). Все дійство фестивалю «Донецька осінь» відбувалось у кав’ярнях. Навіть урочисті відкриття і закриття. Це і зрозуміло – місцева богема збирається завжди в кав’ярнях і тут же часом і пише, і декламує свої твори. У Донецьку кава і література сплелися в якусь колоритну субкультуру. На цьогорічному фестивалі хайдзіни, любителі хокку і танка збиралися в кав’ярні «Місяць в тумані», автори та любителі сонетів, рондо, елегій збирались в кав’ярні «Оксфорд». Там навіть з цієї нагоди повісили портрет Вільяма Шекспіра. Прозаїки до глупої ночі сиділи за кавою в «Марселі» - у непоганому закладі, оформленим у стилі ренесансу. Поціновувачі та автори верлібрів збирались в кав’ярні «Модерн», де всі написи виключно італійською. Панфутуристи збирались в кав’ярні «Сатурн», що справді оформлена футуристично, а неокласики в кав’ярні «Парнас», що більше нагадує грецьку таверну, аніж кав’ярню. Тільки шанувальники лімериків збирались не в кав’ярні, а в пабі «Белфаст» - по зрозумілим причинам. Там між виступами грала жива ірландська музика (гурт «Банші») і пиво «Гіннесс» лилось рікою.
Але повернемось до збіговиська хайдзінів. Кав’ярня «Місяць в тумані» мене завжди зачаровувала якось своєю справжністю: оформлено вишукано з живими бонсай та оригіналами японського живопису – картинами Фукусі Тацумаро та каліграфічними роботами Харуяма Катано на яких написані танка Оно-но Коматі старовинним письмом. У будні дні там тихо і безлюдно – можна зайти, замовити чаю чи саке (щоб зовсім зануритись у світ Ямато), подумати, заглибитись в себе і писати хокку. Людно там з п’ятниці по неділю включно. Але справжня жива японська музика лунає там тільки в суботу ввечері. Тут грають на сямісені, кото, бамбукових флейтах такефуе та шакухачі місцеві знавці японської музики і гості за далекої Ніппон. По п’ятницях у цій кав’ярні грає скрипаль Давид Гербсштейн. Це виглядає трохи дивно – японський колорит і серед нього скрипаль, що ніби примандрував з казок Гофмана. Але це дивує тільки мене. Решта публіки сприймає цього бороданя органічно. Майже як сезон чи стихійне явище. На час фестивалю – все як ніколи. Я прийшов дочасно, хоч і споглядав дорогою тріумф осені. Але як це не дивно, але я прийшов мало не останнім – всі учасники і гості були вже на місці і пили хто чай, хто каву. Згідно ритуалу треба було представитись після поклону. Я назвався своїм старим псевдонімом Росо Цукійо (老僧月夜). Мене впізнали, хоч знали більше під псевдонімом Кенші (剣士). Але емоції на зібраннях хайдзінів висловлювати не прийнято, тому обличчя присутніх лишилися незворушні, а мене служниця в синьому кімоно з білими візерунками бамбуків запросила взяти участь у чайній церемонії – садо (茶道). Спочатку присутні пили чай, що був приготовлених у них на очах майстром чаю витонченими рухами, потім обговорили красу порцеляни, потім слухали мелодію «Канаші акі-но кадзе» (悲しい秋の風) виконану на кото. Потім виступив місцевий хайдзін, що пише хокку під псевдонімом Курой Сора (黒い空). Він читав хокку зі свого останнього збірника «Шляхами осіннього вітру». Потім звучала бамбукова флейта (грав один монах секти дзен) і знову читали хайку. Мене запросили до слова, коли на місто впала темінь – не просто сутінки, густа, як земля, пітьма і в кав’ярні горіли японські ліхтарики замість електричних жарівок. Я читав свої хокку зі збірника «Осінній туман» і серед них таке:
Старезна журба.
До неї шлях падолист
Листям застелив…
Після зібрання я ще довго блукав нічним містом і споглядав місяць оповні – хмари розвіялись і пітьма перетворилась на срібну донецьку ніч... У голові продовжувала звучати мелодія бамбукової флейти під назвою «Хайкьо-но дзіін» (廃墟の寺院). На мить мені здалося, що я пережив саторі. Наступного ранку я відвідав місцевий дацан секти Сінгон. Запалив ароматну паличку біля бронзового Будди, покрутив колесо з текстами молитв та мантр, ударив у дзвін і плеснув два рази в долоні. Навіть почув луну від цих плесків в глибини храму...
Потім ще були збіговиська модерністів і постмодерністів, символістів і реалістів, формалістів і футуристів. І всюди хотіли щоб старина Клаус зіграв їм на скрипці веселу або тужливу мелодію, і конче заграв «О, мій милий Августин, Августин, Августин...», всюди були потоки слів і метафор, автори, автори, автори. Творці текстів і графомани, поети і барди, меланхолійні прозаїки та іронічні оратори дурниць... Потім я приєднався до любителів нової модної розваги – споглядати паротяги, які тікають в степ у хмарах пари під голос свистків, стукіт і сопіння. Є в Донецьку міст, що дуже нагадує Тагайський міст новел Миколи Хвильового. Любителі романтики (а я теж романтик) заходять на цей міст і милуються паротягами. У мене склалося враження, що паротяги в Донецьку запускають саме для цього. Але ця донецька осінь лишилася в моїй пам’яті звуками бамбукової флейти, світлом місяця оповні і черленими кленами, що були освітлені японськими ліхтариками...
ID:
755647
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.10.2017 15:35:49
© дата внесення змiн: 17.10.2017 01:42:23
автор: Артур Сіренко
Вкажіть причину вашої скарги
|
...як цікаво...настроєво-асоціативно...і пізнавально, водночас... 
...є описочки - перечитайте! 
Дякую за такі слова! У мене справді є низка улюблених поетів і образи їх творів виснуть гронами винограду в моїй свідомості... У моїх творах не всі поети і художники реальні - деякі вигадані.... 
