П'янив глінтвейн, гірчила кава,
туманив десь осінній дощ,
і сонця усмішка лукава
вкривала золотом хід площ...
Встилало листя всі маршрути,
десь тихо натовп гомонів,
їх двоє в всесвіті забуто
в щоденній сірій метушні...
Вона дивилась в його очі,
в їх надглибоку справжню синь,
вони були всього дорожчі,
нічого не потрібно крім...
А він тримав її за руку,
немов то найдорожчий скарб,
якби можливо, то нікуди
ніколи б і не відпускав...
Та завтра вихідні скінчаться,
знов місяці із смс,
не хочетеся в цю мить прощатись,
не уявляється як без...
Вона поїде знов до Львову,
а він лишиться знову тут,
чому їм доля випадково
намалювала цей маршрут?
Вони хотіли б залишитись
у цьому парку назавжди,
щоб просто в очі так дивитись,
по листю просто поруч йти...
Та знов чекає їх прощання,
ось-ось і потягу гудок
відправить різними шляхами,
хоч поруч буде плин думок...
Зустрінуться уже зимою,
знов кава і п'янкий глінтвейн,
їх знову в всесвіті лиш двоє,
шкода, такий короткий день...
