Чоловік мій з двох років зростав у селі,
там городи спускалися вниз — до самої води.
Розливалася річка Савранка не раз навесні,
милозвучно співали на всі голоси солов’ї.
Незабутнє дитинство... Та де вже ті радісні дні?
Що і як там було, пригадається зараз тобі...
Ще дідусь і бабуся живі, є до кого зайти,
щоб послухати рідного роду премудрі казки.
Все бентежить уяву, аж обертом йде голова.
Як довѐсти бабусі, що Бога на світі нема,
а оті усі Біблії — вигадки для простака.
“То все опіум, — кажуть у школі, — дорога крива”.
Батько коло хатини криницю глибоку зробив.
Хто чим міг і як міг, допоміг, підсобив.
А водичка чистенька була, як кришталь і смачна,
напувала усіх донесхочу з свого джерела.
На цвяшку, біля корби, вмостилася кружка проста,
щоб змогли зачерпнути води з жерстяного відра.
Подорожній зупиниться, з поля прийдуть трударі
та дістануть з криниці відро прохолодної води
втамувати спрагу — порятунок в спекотні часи.
А відтоді пройшло-промайнуло аж десять рокі́в,
так давно вже немає на білому світі батьків.
І хатина чужа, і стежина туди заросла,
похилилась посаджена батьком красуня-сосна.
Якось їхній онук по дорозі в село заїжджав
(може то до дитинства, канікул і літніх забав).
Підійшов до криниці, а кварти на місті нема,
непривітний хазяїн прогнав від того джерела.
Мовляв: “Тут не бродіть, бо поставлю надійний замо̀к,
або пса відпущу, щоб завдав незабутній урок”.
Та хіба все наскільки змінилося в наші часи,
Щоб людині не дати напитись простої води?..
То вже дійсно ти, синку, отримав безцінний урок!
Не забудь і навчи своїх діток і їх діточок:
не просити води в тих людей, в кого душі мілкі,
бо якщо через жадібні руки і темні думки
хоч краплина невинна кудись попаде —
змінить все! Навіть зернятко — й те не зросте!
02.2017 р.
