А хтось тобі не повірить, як станеш комусь казати,
що не хотілося й близько підходити до гармат.
Найперше тому, що справді не вмієш із них стріляти,
а потім і те, що зовсім, ну зовсім ти не солдат.
Немає в тобі й на йоту від воїна запального
жадання летіти спрагло у найголоснішу рать,
та сталося так, що треба ступити на цю дорогу,
де, як би було не важко, приходиться воювать.
Де марно зловити спокій і день оповити миром.
Сказати нарешті: "Годі! Від нині усе о'кей!".
Бо вже з-поза ночі знову шикуються командири,
виношуючи у серці побоїще гомінке.
І, певно, тому у світі цьому так багато справді
отих, що воюють вперто, не вміючи, далебі,
бо іншого би хотіли, тай іншого зовсім варті,
але той, хто вміє, никне, ще й шкодить весь час тобі...
12.09.17 р.
Вражаючий твір... 
Актуально, Лесю! 
