Наче ковдра волохата, згори впала хмара,
Морок на шматки подертий, пливе як примара.
Розповзлася по долині туманом вологим,
Заступивши кольори сірим та убогим.
Починає вже здаватись у тім сірім світі,
Що немає сонця, неба і яскравих квітів.
Що панує тільки сіре. І розум звикає,
Навіть думка про яскраве поволі зникає.
Всеохопний сірий морок. Як в такому жити?
Як по - сірому кохати, як тоді творити?
Як розкрити свою душу щиро та яскраво?
Як нічого вже немає, є лише уява.
І в уяві виростає - що маєм робити?
Як позбавитись гори, що тримає вітер?
Вітер б'ється наче в стіну, весь час без упину,
І не може він пробитись у сіру долину.
Як гуртом, наляжем, браття, то звернемо гори,
Свіжий вітер віднесе сірий морок в море,
І прийде яскраве свято, у чудову днину,
Розмаїття кольорів оновить родину...
Але в когось навіт радість поволі зникає,
Бо все сірим було звичним, а колір лякає,
В них ніяк не не може розум сприйняти незнане,
Тягнеться назад у звичне, хай навіть погане.
Бо така людська природа... Ницість. страх, зневіра,
Збитись в стадо, та чекати пастуха чи звіра,
Бачить тільки все найгірше і на сонці плями
І шукати сенс життя із темної ями
Це єдина перепона, вона нездоланна,
Легше вже змінити світ ніж мозок барана.
Ю. Брайтон
