|
Весняний ранок заглядав у вікно. Чути голос зяблика, ото пісню заводить! Так здалеку - з лісу, плине щебетання над селом.
Вікно відчинене навстіж, п`янить півонії запах, ті пахощі вітерець приніс у кімнату. Люба лежала в ліжку й позирала надвір, думала- буде гарний день, так сонячно. Все добре, але напевно треба йти трохи зранку прорвати бурячки,пізніше буде занадто спекотно..
Вона вдома сама, мама з батьком давно на роботі, адже така пора, що - один день місяць годує.. Роботи вистачає в колгоспі, на фермі, біля корів, то доглядає за телятами. А батько працює трактористом, в цю пору вихідних немає, всі працюють на землі, щоб вижити. Та і вдома є трохи господарства, інакше не проживеш. Обласне місто далеко, щоб їздити на роботу щодня, заробити копійчину.
Після школи - їздила в районне містечко, вчилася на перукаря, тепер вдома стриже бажаючих. Чоловіки приходять рідше,жінки ж частіше, особливо, якщо якесь свято, чи весілля в селі. Людям подобається, як вона швидко і вміло робить зачіски, тому і йдуть залюбки до неї. Хтось дає гроші, а хтось принесе шматок свіжини, чи яєць. Хоча молоді в селі залишилося мало, частина виїхала на заробітки в Росію, а частина в Київ, але добре, що є хоч трохи клієнтів, все ж не без роботи. Є клуб та працює тільки на свята, а так людям немає часу гуляти, не до гульок. Життя важке, три роки, як війна на Сході, все обіцяють покращення, яке може бути покращення, як немає роботи?
Люба вкотре потягнулася в ліжку - як сумно, як далі складеться життя? Адже їй вже двадцять один та хлопця в селі напевно для неї не було, хіба, що сусід, Микола, якого обожнювала. Високий, чорнявий, ще й вуса запустив, очей не відвести, красень. А, як погляне карими очима, то здається теплий промінь, аж вглиб до серця струменить. Та він одружився чомусь так рано, з сусіднього села привіз Надію. Відразу всі думали, що вона вагітна та живуть вже чотири роки, а дітей так і немає. Та, які можуть бути діти, коли його дружина зовсім не тримається сім`ї. Вдома два тижні, не більше й знову в Москву на заробітки, так вже декілька років. Микола був на Майдані, отримав поранення, після цього його вже більше в Військкомат не визивали. Довго лікувався, розмови по селі ходили, що права рука розтрощена, лікарі дали третю групу інвалідності, сказали, що воювати більше не піде.
Уже зірвалася з ліжка, в нічній сорочці ледь не вивалилась з вікна, роздивлялася на всі боки. З переляку зграя сполоханих горобців розлетілася на всі сторони.
- От розцвірінчалися .. .А злякалися! І що тут біля хати можна шукати? Он, туди гайда, на кущі, на дерева.
На городі побачила Миколу -, тьохнуло серце, знову сам. Високий на зріст, вміло володів сапою, видно поспішав. Різко махав лівою рукою, не оглядаючись, нахилявся, підбирав бур`ян, кидав на купу.
Ага- майнуло в голові, зиркнула на годинника - все встигну. Швидко накинула сукню, на шпильку зібрала русяве волосся. З сапою в руках підходила до сусіда,
-Доброго ранку! А помічниці не треба?
Він злегка почервонів, збентежено випрямився,
-Доброго, доброго… Але Любо, дядько Дмитро та тітка Оля ж будуть знати, сусіди побачать, обов`язково донесуть. Будеш мати, що слухати, сваритимуться, ти получиш і мені дістанеться. В тебе, що, вдома роботи немає?
Вона дивилася на нього зачарованими смарагдовими очима, в них побачив радість, від цього, ще дужче почервонів. Вмить зблід опустив голову донизу, махнув рукою,
-Краще додому йди, не відволікай мене.
А в самого - від хвилювання голос тремтів. Хотів приховати свій неспокій, перехоплюючи подих, відчував, як гупало серце, неначе барабан, здавалося зараз вискочить.
На кілька рядків відійшла від нього, мовчки почала сапати. Він ледь стримував себе, йому хотілося поглянути на неї, адже колись вона йому дуже подобалася та й зараз не проти бути з нею, але ж як? Батьки її точно не дозволять бути разом. Дівчину віддати за розвідника - хіба, що в лісі хтось здохне. Та треба ж було так закохатися в Надію! Він розумів, що зробив велику помилку в житті. Але виправити не наважувався, хоч вже декілька раз сварився з дружиною, щоб не їздила, вже лишалася вдома, тож сім`я, як не як, може б дитя було. Про дитину вона й слухати не хотіла, все відмовки - треба пожити для себе. Але ж молоді, інкли Микола умовляв, щоб народила, але знову в шухляді знаходив протизачаточнії таблетки.
Люба - розчервоніла, немов та троянда, а в очах блиск, той блиск, ні з чим не зрівняний, горів вогонь кохання.. Стримуючи себе, щоб не втратити самоконтроль дівчина підійшла до нього, всміхалася, весело заговорила,
- Ну от, закінчуй ці рядки і по бур`янах! Бувай здоровий!
- Любо, з мене цукерки, - вже сказав веселіше.
Вона ледь не затремтіла, крутнула головою, уста бантиком, ще сильніше почервоніла, пожадливість очей,бажання спокуси.
-А коли пригостиш?
-Та хоч сьогодні, коли захочеш, - любувався нею, зирив на пишні груди.
-Ну гаразд прийду до криниці, як стемніє, - майже на ходу сказала й швидко зникла за сараєм.
З гарним настроєм, як пташечка біля гнізда, вскочила в грядку з буряками. Щось підспівувала під ніс й проривала буряки.
Закінчувала роботу, прийшов дядько Степан, просив, щоб підстригла та поголила. В обідню перерву прийшла продавщиця з магазину, теж підстригтися. Ледь встигла приготувати обід, прийшла мати,
-О, привіт сонечко, обід готуєш, що ледь встигаєш? Чого до Миколи ходила? Навіщо допомагала сапати, що вдома роботи немає?
-Мамо, який там сапати, то в мене, щось з мобілкою зробилося, заблокувалася, то я до нього на хвилину забігла, він, щось нажав і вже все гаразд…..
-Ой, не дури матір, гріх! Сусідка, тітка Катерина, тебе бачила, каже, що ти йому допомагала сапати.
Хитро зирнула, обійняла за плечі,
- Сусідам мамо, немає що робити, то все плескання язиками.
- Дивися доню, в нього дружина, приїде , тобі стусанів надає, що стріляєш очима до жонатого чоловіка.
-Ма ! Я не маленька, може із –за сусідів і зустрічатися ні з ким не можна, мені, що сімнадцять років, що я маю звертати увагу на те плескання.
-Ну добре, досить, гуляй та тільки з розумом, ото вже виросла, знаєш, що сказати…
-Мамо та настільки я знаю, коли закохуються, точно розум втрачають, - весело проговорила, ледь стримувала хіхікання, швидко пішла по воду..
Мати вслід кивнула рукою, щось говорила та її ж миттєво не стало, наче й не було.
Після трудового дня батьки дивилися телевізор, Люба вертілася перед дзеркалом, вже в котрий раз поправляла на плечах волосся,
-Мамо я пішла, там збираємося юрбою, повеселимось трохи з дівчатами й хлопцями….
У відповідь кивнула головою,
- Тільки ж не до ранку! Бо спати довго немає як, роботи, хоч відбавляй.
Люба йшла до криниці…. Небо - одягло темну вуаль, по якій мерехтіли зорі. Молодий місяць зачепився рогом, неначе підморгував їй. Десь здалеку чути гавкіт собак та гул автівок.
Рівненька стежка здавалася довгою, їй так хотілося швидше побачитися з Миколою.
« -Серденько тріпоче, а душа співає
Ой напевно Любка, Миколу кохає
Та не судіть же люди, бо мав бути мій
Бо оте ж кохання, справжній буревій
Я його устами ніжно зацілую
Не віддам нікому… Ой, я не жартую, - підспівувала тихо, дивилася вперед.
Зовсім поряд, завівся трактор, різко повернулася, зашпортнулася і впала.
-Ой, що це? - відчула під собою величенький горбик.
-Ото роззява, тут же мурашник, хай йому грець, - голосно, сердито заговорила, намагалася встати та відчула біль в нозі, внизу біля кісточки.
-Отакі справи! Де ж той мій Миколка, буде чекати, а я тут розклалася, як стара баба, - бурчала про себе.
Раптово побачила перед собою постать Миколи, -
-Любо ти, що забула, що тут мурашник, а ну ходи до мене, бо зараз кусати будуть.
Серденько захололо, як він взяв її на руки і ніс, ніс в напрямку до себе. Вона мовчала, а серце здавалося вискочить, його дотики рук бентежили. Втрачала себе, неначе п`яніа від його запаху тіла, ледь –ледь схилила до нього голову, а бажання - розтопитися в ньому.
Він заніс її до хати, посадив на стілець, включив світло, побачив її розчервонілу, на якусь мить завмер, а потім,
-Ану, що тут у тебе? Покажи…
Декілька мурах коричневого кольору бігали по ногах, по сукні- заклопотано струшував їх,
-Ото насіли, як на мед, дивися, бач які спритні…
Вона спостерігала за кожним його рухом, намагалася заглянути в очі, якими все життя марила.
-Тобі треба зняти сукню, я зараз, щось знайду, якусь мою сорочку, чи що. Щоб струсити всіх комах, а ні, то зніми, я відвернуся, он в ліжку простирадлом загорнись, поки я надворі струшу. Як нога, ще дуже болить? Може тобі до лікаря треба?
Крутнула головою, струсилася,
-Ото гризуть, відвернися, а нозі вже краще…
Він вийшов з кімнати. Люба недовго думаючи, зняла сукню, нирнула в ліжко під простирадло,
-Заходь! Он візьми! Оце так пригода, такого, ще не було, чому вони такі злі?
Він несміливо зайшов, з під лоба зирнув на неї, забрав сукню і неначе пулею вискочив з кімнати. Але ж гарна, така пишна і в моєму ліжку- думав - а серце калатало. Відчував, як по судинах протікала кров, ледь стримував почуття, бажання бути поруч з нею.
Вона сиділа на ліжку, ледь прикрила пишні груди. Вони раз- у- раз підіймалися, манили до себе. На якусь мить завмер, просто стояв, дивися, а думки - от якби спокусила, щоб сама, довіку був би з нею, хай вже що буде, то буде. Але ледь видавив з себе,
-Ти, як панночка, пишна в моєму ліжку, ось бери, здається немає мурах, витрусив, всю сукню обгледів.
Сяючі очі,звабливий погляд, усміхнулася, взяла його за руку,
-Поглянь на ногу, здається трохи почервоніла, напевно розтягнула м`язи?
Уже відсунулася, щоб він зміг біля неї присісти. Вони так були близько один від одного - так, як вона мріяла. Обома руками обійняла за шию, він хвилюючись, обціловував її оголене тіло.
Біля відчиненого вікна стояв Микола, слухав, як соловейко заводив пісню й водночас думав- напевно так мало бути, це доля, навіщо було молодому дурневі одружитись, поспішав. Але вже не повернеш той час, треба жити, піду ж зараз до її батьків, а там, що Бог дасть, гадаю не вб`ють.
Після бурхливих почуттів, вона міцно спала, йому здалося уві сні посміхалася, піднявся настрій.Від спогадів тепло на серці- яка вона щаслива, радісна - коли шепотіла, що кохає».
При вході на веранду, включене світло… Микола підходив до сусідів. Біля вікна, її батько палив цигарку.
-Доброї ночі!
-О, це ти, привіт, щось дівка наша загуляла, довго немає, хвилюємося.
-Та я, ось про це прийшов з вами поговорити.
-А до чого тут ти?
-Та, я оце прийшов до вас, вона в мене!
Батько, не довго думаючи, вдарив кулаком в обличчя. Микола похитнувся, схопив його за плече, збуджено заговорив,
-Не треба, чуєте, так не годиться родичатися. Я не підніму на вас руку, ви ж мені, як батько. Все нас з мамою підтримували, як батька не стало. І, як ото, залишився сам, це ж ви були мені опорою, вчителем, все життя поруч.
Холодний піт виступив у старого, від несподіванки розкрив рота, витріщив очі,
-Ти мене будеш вчити, чоловіче?! В тебе ж є дружина!
Дмитро більше не підійняв руки на нього, зачепила його мова за живе, остиг. Присів на лавку, пригадав сюжет, як Микола, ще хлопчиком, плакав біля розбитого мотоцикла, припадав на коліна, підіймав до верху руки, біля неживого тіла батька.
Микола трусив головою, рукою тримався за щелепу,
-Та я вже подав на розлучення. Завтра суд, вона знову десь поїхала та папери всі готові, нас нічого не поєднує. Тож я наважився прийти з вами поговорити, щоб за мене віддали Любу.
Старий знову зірвався, майже закричав,
-То ти її зганьбив, а тепер руки просиш?
Загавкали сусідські собаки..
-Та вона в мене, бо підвернула ногу, впала на мурашник, як кудись йшла. До мене близько, гукнула, - брехав Микола і самому від того було соромно. Думав- добре, що не дуже видно обличчя, а то б, ще більше отримав стусанів.
-Мурахи трохи покусали, жалілася, що нога болить. До вас нести не буду, а то й так плескають про нас. Оце прийшов до вас, вона напевно вже заснула.
-О, ну тоді молодець! Не ображайся, а то я відразу подумав, знаєш таке діло, сам був молодим, дівок спокушав, так і про тебе таке подумав, вибач вже.
Микола ледве стримував сміх, бач, думав про старого- так би напевно й не зізнався, що був гуляка. Де ж ті дівчата візьмуться незаймані, якщо є такі чоловіки. А на мене бочку котить.
-То ти говориш, що розлучаєшся. Ну тоді добре, я дам згоду зустрічатися, знаю вона ще з дитинства тобою марить. Тільки ніяких більше стосунків, чуєш. До весілля, ні- ні! - вже спокійно, роздумуючи говорив батько, але в кінці мови, ще й посварився вказівним пальцем.
Микола стояв перед ним, уважно слухав,на згоду кивав головою. Хвилювався, щоб старий не пішов до нього додому, Люба ж спокусливо, напівгола спала в ліжку, ще й двері закриті на замок..
Старий поклав руку на плече,
-В такому разі, подалі від гріха, вона в тебе спить, а ти, он йди, на сіно, в сарай. До ранку замкну тебе, що б не було забаганки тобі, щоб щось не чухалось, спатимеш тут.
Микола поправив чуба та що робити, погодився,
-0 добре дядьку, добре, я тут переночую, я ж буду слухняним зятем, бо поважаю вас, я справді все життя її кохаю.
-Ну, досить, досить вже кохаю! Ми мужики знаємо для чого вони нам, а ну чекай, я зараз прийду.
За кілька секунд старий в руці тримав пляшку і щось в пакеті.
-Давай, заходь в сарай, щоб часом моя не почула, бо нам тоді обом дістанеться. Знаю верещатиме, буде проти, думаю якось умовлю, тільки дай час, не поспішай. Вона й так скаржилася мені, що люди про вас говорять, а вони й бач, все краще бачать, чим ми. Все із-за роботи, за всім не подивишся, - емоційно говорив, вмощувався на сіні..
-Ой, чекай , забув, от дурна голова, хліб забув, - зірвався з місця, швидкою ходою попрямував у хату.
Здавалося йшов тихо та раптом голос дружини,
-Дмитре ти? Чого метушишся? Люба прийшла?
- Та прийшла, давно прийшла, спить. І ти, спи, не хотів тебе розбудити, піду посмалю цигарку. А її завтра підніму, не світ не зоря, щоб знала, як довго гуляти.
Дмитро виходив з хати, озираючись на дружину, чи часом не встає з ліжка. Але було тихо.
Микола слухняно чекав та роздумував- як же це воно буде, що він тут, а вона там прокинеться, а його немає. Він, аж здригнувся, коли весело заговорив Дмитро.
-Все нормально, спить дружина, мусив збрехати, що прийшла Люба. А ми з тобою, це, як ти казав - породичаємось.Зроблю тобі добру справу, дозволю одружитися та тільки, щоб ти її беріг, як зіницю ока, вона ж в мене одна, як трояндочка.
-Чую дядьку, чую. Ви ж мене змалку знаєте. Шкодую, що так вийшло, надибав Надію, немов осліпила, ото й одружився.
-Добре, добре, хто знає свою долю? Ніхто!, - наливав в чарки самогон,- Тож давай, майбутній зятю, по –нашому, вип`ємо, поцілуємося, як на сватанні.
Випили, Дмитро покуйовдив Миколі чуприну,
-Ти вже вибач, що спочатку заліпив.
Потім обняв його, поцілував тричі,
-Ну тепер будемо родичами, закусюй! - подав шматок сала з хлібом.
-Ось свіже яйце, кислий огірок, не соромся, пригощайся,
- налив другу чарку.
-Е, ні! Дядьку, я більше не п`ю, одну для годиться.
-Стоп! Тепер між нами можеш мене називати батьком. Я хотів тебе за зятя, знаю, який ти роботящий, ще й патріот. Знаю землю любиш, село не покинеш, а я тішитимусь, що донька поруч.
Раптом біля дверей, щось зашаруділо, - Мяу.
Піднявши хвоста, поважно зайшов кіт, принюхувався.
-Ото, хай йому грець! Сірий! Ходи дам шматочок сала. Бач, прийшов полювати на мишей, а ми його місце зайняли.
Микола гладив кота, теж їв сало, а думки за Любу- як вона там? Хоча б не налякалася чогось.
Дмитро скрутився калачем, тихо засопів, вмить махнув рукою,
-Ти лягай, спи, а я зараз передрімаю і тільки сірітиме піду, треба дівчину розбудити, бо ж обіцяв дружині, що рано її підніму. Не хочу, щоб знала, що в тебе ночує, тоді, хоч з хати тікай. А ти спи, як прийду вже потім підеш додому.
Та, яке там спи роздумував Микола- я ж її закрив на ключ, як вийде, якщо її гукне батько?
Сіріло…. Микола почав ногою шарудіти, щоб розбудити Дмитра. Та, той спав, міцно, щось про себе пробурмотів, почав хропіти.
Він всміхаючись, взяв соломину, нею торкнувся його вуха. Той відмахувався декілька раз, нарешті відкрив очі. Микола ж швидко закрив очі, немов у сні, почухав носа. Тільки старий зірвався на ноги, як Микола неначе спросоння запитав,
-Що вже йдете?
В другій половині сараю заспівав півень. Старий виглянув надвір,
-Так ! Сіріє, піду. Чому півень раніше не заспівав? Боюся моя проснеться, побачить, що ні Люби, ні мене, тоді мені вже не відвертітися.
-А, я це, до вітру хочу, - позирнувши на нього, сказав Микола.
Хоч і ледь видно та приховував очі, бо ж знову збрехав. А, як було інакше зробити, щоб на ключ сарай не закрив? Роздумував -треба швидше нього пробратися на своє обійстя, відкрити хату, щоб не побачив».
Дмитро, трохи хитаючись, озираючись навкруги, відчиняв хвіртку. Микола тим часом, шмигнув в кущі, він знав де можна коротшим шляхом пройти до хати.
Ольга вже не спала, біля вікна одягалася, як раптом побачила чиюсь постать, що промелькнула до хвіртки. Світло в цю пору все виключали по селі, то майже напомацки, на веранді, всунулася в якісь капці, крадькома спішила з хати. Надворі розгледіла,- от бісова душа - думала, Дмитро! Куди ж це він ? Ото! Хай йому грець! . Взулася в капці та не в свої, завеликі, зашпортнулася, ледь носом не зарила. От холера, краще босою – зняла капці.
Тим часом Микола відкрив на дверях замок, сам заховався за кущами чорної смородини й барбарису, хотів побачити, що ж буде робити Дмитро?
Той, не озираючись, заговорив до собаки, погладив його, потім різко відчинив двері веранди, гукнув,
-Любо, дочко, виходь, треба швидко додому.
Зайшов на веранду, причинив за собою двері.
Дівчина відкрила очі - хтось гукав, чи, що? Чи це здалося? Потираючи очі, спросоння хотіла включити настільну лампу та світла не було. Гукнула,
- Миколо, ходи, чого заховався?
-Любо, це я, Микола в нас, у сараї, - знову заговорив батько.
-О, Боже! Голос батька ! Пулею натягла сукню й до дверей.
Тим часом Микола хотів, повернутися назад та, як побачив тітку Ольгу, яка розмахуючи руками до собаки, спішила в хату. Ой, що ж це буде, схопився за голову, треба спасати Любу й дядька.
Він вийшов із - за кущів, - Доброго ранку! Ви, що так зранку до мене в гості?
-Ах ти бісова душа! А я думаю, чого не спить мій старий? Це що коханку привів, десь-то сам водиш, дружини немає і моєму Дмитрові знайшов?
Вона схопила з купи не різаних дров патику і замахнулася його вдарити. Він відскочив, не знав, що робити.
Дмитро, аж затрусився, коли почув надворі крик дружини, відчинив двері веранди, за ним, витріщивши очі,стояла донька.
Та Ольга здалеку не могла розпізнати, хто ж то? На веранді темно, вікна зашторені, тільки видно образ якоїсь жінки.Затрусилася, пасмо волосся впало на обличчя, рознявши рота, вирячивши очі, з патикою кинулася на чоловіка,
-Бач, притон організували, ах ви хвойди, той молодий, а той старий і собі! Ану покажи, яка *** за тобою стоїть? Хто це?
Люба злякавшись, торкнула батька за плече,
- Що це тут, тато?
Той швидко скумекав, що зробити, схопив її на руки, виходив надвір.
Ольга побачивши доньку на руках, розвернулася, ще з патикою в руках знову до Миколи,
-То це ти! Ти, що з нею зробив? Ах ти *** я тебе заб`ю! Живого місця не залишу! А бодай тобі!
-Тітко! Тітко! Ви не зрозуміли. Зупиніться нарешті! - втікаючи від неї голосив Микола.
Крик линув, аж в долину. Вже ніхто не говорив, а всі кричали, неначе серед них хтось був глухий. По селі гавкали собаки, півні завели пісні, а гуси по обійстях почали ґелґотати.
- Ану замовкли всі! Розкричалися, все село на ноги підняли! Я сказав, Ольго, зупинись! – зарепетував Дмитро, поставив Любу на ноги.
- Слухайте всі! Посміховисько робиш Ольго. Ти б подякувала Миколі, а ти з патикою, дівчина впала, ногу розтягнула. Тобі не хотіли говорити, хотіли, щоб спокійно поспала, а вона, до нього з патикою. Хай тобі грець!
Ольга не розуміючи майже нічого, викинула патику. Все ще сердито дивилася, то на чоловіка, то на Миколу, то на доньку, трохи збавила гучність,
-Ану, докладніше, щось нічого не можу зрозуміти.
Микола набрався хоробрості,
-Давайте я понесу її додому, в неї ж нога болить, там і поговоримо.
Дівчина почервоніла, потай всміхалася до батька, дивлячись до матері кривилася.
Затягнулась пауза, позираючи один на одного, всі йшли до Дмитрового обійстя . Микола ніс своє кохання на руках, вона ледь стримувала сміх, за ним гуськом йшов Дмитро, а позаду опустивши плечі донизу, часом оглядаючись назад ,не поспішаючи, йшла Ольга.
В хаті тихо,… На ліжку сиділа Люба. Батько відразу пішов на кухню випити води, адже дуже сушило в горлі. Микола, трохи розсіяно, приклав до губ вказівного пальця, тихо прошепотів,
-Мовчи, хай батько говорить.
Доки мати останньою заходила до хати, дівчина добре натерла до почервоніння ногу, кривилася.
Батько взяв стільця, присів навпроти Люби, Микола переминався з ноги на ногу, не знав де краще стати.
- Слухай Ольго, ми вчора з тобою дивилися ввечері телевізор, як донька пішла до дівчат, - почав старий.
Вона поправляла на собі волосся, - Ну той, що?
-От бісова душа, не перебивай, сказав. Спішиш поперед батька в пекло, - гримнув на неї.
-Я через десять чи п`ятнадцять хвилин пішов курити, реклама була.
Бачу по стежці біжить Микола, сказав, що Люба впала біля мурашника, нога болить, побоявся дівчину на руки брати, бо ж сама говориш по селі плескають про них. То я швиденько з ним туди, сам заніс до Миколи, бо ж було ближче. Там вже обтрусили її від тих мурах, а нога почервоніла, там залишив її спати.
Ольга зблідла,
- Ти що здурів ?!Тепер вже не відговорюся від людей, вони ж, як оси, все сватають Миколу до неї, гутарять, що вони люблять один одного.
- Сказав помовчи! Я Миколу забрав до себе, в сарай, там ми з ним всю ніч пробули вдвох. А тобі збрехав, що Люба прийшла, щоб спокійно поспала, щоб не нервувала, бо була б галасу наробила на все село. Пожаліли ми тебе, а ти до нас з патиком,- хитав головою й відразу серйозно до Миколи,
-Пішли проведу, гадаю їй в лікарню не треба, почервоніла нога, але ж не напухла. Дякую тобі! Подав руку.
Вже, як проводжав до хвіртки, посміхнувся погладив себе по голові,
-Таке життя, часом треба й збрехати! Не хвилюйся, все буде добре, буде тобі дружиною, буде, трохи зачекай..
У Миколи бажання не йти, а бігти від радості.
Ольга донці поставила компрес на ногу, не розмовляла, тільки охала, час від часу позирала на неї. Дмитро тут же, на дивані вклався спати, за кілька хвилин засопів.
Пройшло два дні…Люба позирала у вікно, в сторону сусіда та він на городі не показувався. Дівчина ці дні сиділа в хаті, нікуди не виходила. Зайшла мати,
-Оце так новина, Надька покидає Миколу! Ото біда буде мені, ти дівко в його сторону й не дивись, тобі розвідник не потрібен. Я розумію, він вміє підійти, вчений, ти мені дивись, ні - ні!
-Чого ти репетуєш?! – з іншої кімнати вийшов батько.
- Надька за речами приїхала, будуть розлучатися….
- От новина! Він вже розлучений! Сам вчора бачив свідоцтво про розлучення,- сказав батько, присівши на диван - замовк.
- Воно шкода хлопця, батьків немає, тепер вже й без дружини. Сам же не поганий, роботящий, напевно така доля.
Від розмови розчервонілася, суворо дивилася на доньку.
-А ти дивися мені, щоб ніде тебе з ним не бачила, бо тепер, ще більше будуть про вас плескати язиками, тільки дай привід.
-А ви мамо, щоб не плескали язиками, віддайте мене за нього заміж, -випалила, немов з гарячки й відразу приховала голову за штору від вікна.
Мати, як стояла так й присіла поряд з чоловіком. Округлилися очі, на лобі виступив піт, щось хотіла сказати та її випередив Дмитро,
-А, що доню, якщо дуже любиш його, то я тобі не ворог, я не проти.
Ольга схопила маленьку подушку, вдарила його по голові,
-Ти, що здурів? Єдину дитину за розвідника! Я не дам згоди! Чуєте не дам!
Обійняв дружину,
-Твоя мати теж мене не хотіла, говорила, що я гуляка та ми все ж побралися, пригадай! Пригадай, як потай зустрічалися.
Ольга почала плакати,
-Дмитре, вона ж у нас одна, квіточка наша, а ти…
Витирала хустинкою сльози, притулилася до грудей..
-А що хіба погано буде, як вона поруч з нами житиме? А то найде собі якогось, повезе світ за очі тоді що? Тоді будеш плакати, а зараз тішся. Я даю благословення і ти не вдавай із себе тещу ягу!
Вона подивилася на доньку- та усміхнена, очі сяяли щастям. Материнське серце лагідне, добра душа - розтав лід,
-Ну гаразд, буде нагода, хай приходить, поговоримо…
Наступив вересень місяць… Гарний сонячний день, хоча вже відчувалася прохолода. На обійсті на деревах де-не-де виблискувало жовте листя. Біля хвіртки ледь похилилися червоні хризантеми, біля них на вишні прив`язані різнокольорові кульки. На столі лежало два хліба, прикрашені калиною і барвінком.
Ольга і Дмитро усміхалися,чекали на молодих. На обійсті гучно грали музики, люди збиралися на весілля. Дмитро побачивши дітей, які йшли дорогою, усміхнені, щасливі, обійняв дружину за плечі,
-Ось, тепер вже не буде мови за нас, як ти там говорила,? Тепер не плескатимуть язиками…
Серпень 2017р
ID:
749269
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 05.09.2017 06:56:26
© дата внесення змiн: 13.02.2021 07:51:17
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
та ви і поет і письмениця. Браво за цікаву історію а взагалі це є чиєсь життя
